Розділ 5. День села

Вранішній дзвінок у двері розбудив дівчину. На порозі знову стояла Євдокія з глеком молока.

— Доброго ранку, доцю!

Ляна мовчки кивнула. Голова нестерпно боліла, а тіло ламало, як при застуді.

— З тобою все гаразд? — сусідка занепокоєно оглянула дівчину.

— Заснула в кріслі, — хрипло відповіла та, вмикаючи чайник. — Ще й вікно не закрила на ніч. Певно, простудилася.

Євдокія перелякано зойкнула. Ляна махнула рукою:

— Нічого страшного. Оклигаю.

Жінка, не зважаючи на її слова, підійшла до вікна.

— Я просила тебе закривати на ніч вікна і цей твій камін.

— Так то ж літо, — знизала плечима Ляна.

Євдокія занепокоєно похитала головою.

— То ж село, дитино. Тут може і гадюччя яке до хати залізти. Прошу тебе, не лишай на ніч нічого відкритого, — жінка склала благально руки.

— Добре, — байдуже відповіла Ляна. — Я на кілька хвилин в душ, а ви залишайтеся. Поговоримо.

Вона зробила кави сусідці і залишила її одну. Ляна сподівалася, що гарячий душ полегшить її стан, проте дива не сталося. Дівчина протерла спітніле дзеркало і її погляд впав на великий синець на плечі. На внутрішньому боці стегон теж було кілька темних, ніби сліди від пальців, знаків. Ляна схопила довгий халат з гачка і накинула на голе тіло.

Сусідка чекала її у вітальні. Побачивши дівчину, вона одразу кинулася до неї.

— Дитино, може тобі повернутися до міста?

— Чого б то? — насупила брови Ляна.

Євдокія знітилася.

— Ти не звикла до такого життя. Бач, вже й заслабла.

— То дурниці, — Ляна взяла горня з кавою і сіла на диван. — Просто не буду більше спати в кріслі біля вікна.

Увечері знову прийшов Власлав. Цього разу з білими трояндами, полуницею та шампанським.

— Вітаю, люба! — він притиснув до себе Ляну і її мало не знудило від запаху його парфумів.

— Не знала, що ти прийдеш, — дівчина відсторонилася. — Я погано себе почуваю, вибач.

Голова усміхнувся.

— Я тебе полікую. А тобі залишається тільки відпочивати і насолоджуватися.

Його впевненість дратувала Ляну. Вона не могла йому прямо сказати забиратися геть, тому вкотре змовчала.

— Завтра день села. Тебе запрошено.

 Власлав допоміг дівчині сісти, підклав під спину подушку і вкрив пледом. Потім заходився господарювати, чим ще більше вивів Ляну з себе. Він витягнув келихи і кинув у кожен по кілька полуниць.

— Тисяча п’ятсот років. Це дуже значна подія. Приїдуть мої друзі з адміністрації.

— Промови депутатів, виступ школярів і благодійна ярмарка? – скептично поморщилася Ляна.

— Ні, — відповів той, простягаючи їй келих. — Трохи інакше. Обіцяю.

Дівчина хотіла відмовитися від модного напою, зауваживши, що рецепти з інтернету не завжди вдаються, проте змовчала. Торкнувшись руки Власлава, вона знову відчула сильну тягу до нього. Його парфуми більше не здавалися такими гидкими, а очі — безбарвними. Ляна не чула ні свого серця, ні голосу в голові. Первісне бажання врешті переважило і вона дозволила Влаславу те, чого він так давно хотів.

Наступного дня Ляна почувалася ще гірше, аніж напередодні. Власлав прокинувся швидше від неї. Він намагався вразити її сніданком з тостами, проте дівчина не змогла навіть підвестися.

— Дай мій телефон, — прошепотіла вона. — Я викличу швидку.

— Не треба. Це звичайна простуда, — усміхнувся Власлав. — У мене є супер рецепт цілющого чаю. Він вмить поставить тебе на ноги.

Ляна не хотіла перечити. Чай справді допоміг і вже по обіді дівчина стояла на ногах. Вона піднялася у спальню, одягла чорну атласну сукню на тонких бретельках, взула босоніжки на підборах. Волосся вирішила не збирати і не робити макіяж. Випрямилася, глянула на себе у дзеркало. Євгену б сподобалося, проте він помітив би темні кола під очима Ляни та незвично бліду шкіру. «Зіронько моя, що сталося?», — спитав би він стурбовано і притулив її до себе. Власлав ж цього не побачив.

Ближче до вечора, коли спека трохи спала, вони приїхали на ферму. Принаймні, так Власлав назвав велике, площею більше сорока арів землеволодіння. Ляна не могла стримати здивування:

— Ого, то ти щось на зразок місцевого поміщика?

Чоловік засміявся, проте по його голосу було зрозуміло, що реакція дівчини йому сподобалася.

— Всього лише держслужбовець. Усе на благо громади.

Ляна мовчки пройшла алеєю, вздовж якої були висаджені кипариси. Акуратно підстрижений газон, клумби, фруктові дерева — власний двір тепер здавався Ляні непримітним, у порівнянні з обійстям голови громади.

Вони обійшли великий дерев’яний будинок і опинилися на задньому дворі, де вже було людно. Просто неба стояли три довгі столи, які вгиналися від наїдків та напоїв. Збоку розташувався квартет музикантів із незвичними для Ляни інструментами, з яких вона знала тільки бубон та сопілку. Весела мелодія нагадувала старовинні піснеспіви, які дівчина могла чути тільки в історичних фільмах та десь на просторах інтернету.