Розділ 2. Ярило

Увечері пройшла гроза. Вона трохи освіжила важке душне повітря і Ляна вирішила прогулятися. Закінчилося молоко, а кава без нього не пилася. Тато казав, що тут є така-сяка крамниця. Якраз випала нагода перевірити.

  Сільська дорога розмокла від дощу. У калюжах блищали останні промені сонця. По обидва боки дороги за однотипними  парканами виднілися будинки, ба, ні, хати: невеликі, під солом’яними дахами, обмащені по низу глиною та вибілені вапном. Ніби у музеї, подумала раптом дівчина, здивовано роззираючись довкола. Хто б міг подумати, що люди й досі так живуть. До речі, де ті люди? Порожньо. Дорогою Ляна не зустріла жодного перехожого, хоч ще не було пізно. На подвір’ях важко було щось розгледіти, бо від парканів і вглиб дворів тягнулося море зелені: кущі смородини, малини. Дерева та лози винограду затуляли все від сторонніх очей. Лиш іноді було чутно спів півнів та гелготання гусей. Враз вкінці вулиці з’явилася незрозуміла постать. Вона повільно наближалася до Лани, дивно похитуючись з боку в бік. Масивне тіло коливалося на тонких ногах, які, здавалося, ледь витримували важку ношу. Ляна різко зробила крок назад, побачивши великі заокруглені роги, та вже наступної миті полегшено зітхнула: дідько, то ж корова! Круглобока вгодована тварина наблизилася до неї і, не звернувши ніякої уваги на дівчину, пройшла повз. За нею йшла невисока худорлява жінка в білій хустині і підганяла корову лозиною.

— Добрий день! — привіталася Ляна.

— Доброго здоров’я, дитино! — Лагідно відповіла жінка і зупинилася.

— Ви не підкаже, де тут крамниця?

— А нащо тобі?

  Дівчина розгублено повела плечем.

— Молока купити хотіла.

— Та хто ж за ним до магазину ходить? — Сплеснула руками жінка і засміялася. — Ти, певно, з міста? То твої хороми на околиці села?

  Ляна кивнула. Жінка оглянула дівчину з ніг до голови і дівчина подумала, що вона, мабуть, і справді сильно вирізняється з-поміж тутешніх жителів. Її модні широкі джинси з дірками на колінах та короткий топ сильно контрастували з дивним, а чи то й старомодним одягом місцевих. Жінка була одягнена в довгу сірувату сорочку, схожу на ту, яку Ляна бачила на Ярі, та синю спідницю. На голові жінки була не хустина, як спершу здалося дівчині, а серпанок — довгий шмат полотна, обгорнутий довкола голови.

— Я ото Зірку додому віджену, подою та й винесу тобі свіженького молочка.

— Мені незручно вас турбувати, — спробувала відмовитися Ляна. — Я й так хотіла пройтися.

— То ти собі пройдися, але молоко ліпше домашнє, — наполягла жінка. — Ти он яка худа та бліда. У тому місті одна хімія. Труять людей, як щурів.

Бідкаючись, жінка подалась вперед, підганяючи свою Зірку. Ляні не залишалося нічого, окрім як піти за ними.

Вони підійшли до такого ж паркану, як решта, і дівчина подумала, як люди взагалі розрізняють, де чия хата.

­— Ти почекай мене тут, сідай ось на лавку. А я швиденько. — Жінка приязно всміхнулася і зникла разом з коровою у зелені двору.

Ляна сіла на лавочку й зітхнула. Ну, поки ніби все гаразд. «Няаа-уу!» — почулося раптом десь зовсім близько. Дівчина роззирнулася і побачила, як з заростів малини вийшла кішка світло-рудого окрасу. Вона замуркотіла, потерлася об литки Лани і сіла. Її зелені з жовтими переливами очі здалися знайомими. У сім’ї Лани ніколи не було кішок через мамину алергію.

— Гарна кицька, — усміхнулася дівчина. — Чого дивишся на мене? Я не маю, що тобі дати.

Кішка ще раз нявкнула, пильно дивлячись прямо в очі Ляні, і за мить зникла у кущах.

— Тримай, дитино!

Дівчина здригнулася від несподіванки. Її нова знайома тримала в простягнутих руках глек з молоком і лагідно всміхалася.

— О, дякую вам! — Ляна взяла глечик і сунула жінці в руку п’ятдесят гривень.

— Та що ти, дитино! – та спробувала повернути гроші, але дівчина категорично закивала головою.

— Так негарно. Дякую ще раз.

— Я могла б приносити тобі молоко, коли треба.

— Було б добре, — усміхнулася Ляна. — Вибачте, як вас звати?

— Євдокія. А тебе?

— Ляна.

— Ото ж і познайомилися! — зраділа жінка і враз її погляд впав на горизонт. — Поспіши вже додому, дитино. Пізно, скоро сонце зайде.

Повертаючись додому, Ляна відчула, як щось важке поволі починає відступати. Можливо й справді їй вдасться почати все з чистого аркуша.

  Важка пелена сновидінь, мов в’язкий намул, тягнула за ноги вниз. Крутила, вивертала та змушувала стогнати від болю й відчуття безпомічності.

Вона не хотіла назад. Минуле мало залишитися в минулому, проте невтомно переслідувало її повсюди. «Дай мені спокій!» — крізь сон вигукнула дівчина і від власного крику прокинулася. Ляна сіла на ліжку. Тіло здригалося від пережитого жаху та холодного поту. Вона ввімкнула торшер біля ліжка й озирнулася: все добре, то був лиш сон.

  Дівчина підвелася й підійшла до вікна. Вона звикла зачиняти наглухо все, що можна, та зараз їй захотілося відчути свіжість нічного повітря і Ляна натиснула на віконну ручку. Абсолютна тиша. Та частина ночі, коли спить все. Не чути ані цвіркунів, ані пугукання сови. Немає звичних сирен та звуків сигналізації. Хмари знову затягнули небо, час-від-часу розступаючись і даючи змогу повному місяцю освітити частину двору та поля одразу за ним. Тільки тепер дівчина зрозуміла, на якому відшибі оселилася. З вулиці це було не так помітно, як із заднього двору. За будинком Святослав залишив ділянку для саду, який ще не встигли засадити. Вся територія була огороджена високим мурованим парканом. У лівому куті Ляна побачила ледь помітну вузьку хвіртку, яка вела за межі двору в бік лісу.