Розділ 1. Новий дім.

У вухах дзвеніло, шуміло від порожнечі. Думки враз зникли, ніби хтось взяв шматок ґумки й начисто зітер усі недавні події, все колишнє життя аж до теперішнього моменту. Пусто, легко й напрочуд все одно. З програвача в татовій машині лунала пісня, знайома Ляні ще з дитинства: «Скажи, звідкіль взялася ти?..» Взялась нізвідки, точніше, взявся. Раптово й швидко опустив всі свої кінці у воду. Вліз у саме нутро, зайняв весь її малогабаритний організм і вщент заповнив собою серце дівчини. Так само й зник з її життя, не залишивши нічого.

— Ти як там? — Святослав кинув у люстерко стурбований погляд на доньку, що сиділа на задньому сидінні автівки, притулившись головою до вікна.

— Добре, все гаразд.

Чоловіка не переконала ця суха відповідь, проте він не став допитуватися й подумав про те, як було би добре вже дістатися потрібного місця.

— Скоро приїдемо, — сказав він швидше собі, аніж Ляні.

Довгих дві години їзди спочатку розпеченою міською трасою, а потім – запиленими польовими дорогами дались взнаки і чоловік мимоволі скривився від болю в спині.

— Треба було нікого не слухати. А тебе — особливо.

— Так ти й не слухав. Мама й досі не може змиритися, — Ляна врешті вийшла із заціпеніння й всміхнулася.

— І потягнув мене дідько в таку глушину! — батько крізь зуби кинув гостре слівце й глянув на годинника — без двадцяти восьма. — Добре, що день великий, а то б їхали в суцільній темряві.

— Ну, таточку, не будь таким, як мама. Я все одно б не жила в тому міському хаосі. А там не така вже й глушина. Інтернет навіть є.

— О, велика радість! — Святослав легенько ляснув по кермі. — Ти знаєш, як що — одразу дзвони!

  Ляна не відповіла. Сперечатися не було сенсу, та й не хотілося. Хотіла одного — спокою. Дібратися нарешті додому й залишитися наодинці з собою.

— Мені нічого не треба, — голос дівчини пролунав глухо і тихо.

Вона підвелася з дивану й відвернулася до вікна, склавши руки на грудях. Маргарита Сергіївна враз злякано притихла і кинулась було до Ляни, та вчасно зупинилася, застигнувши з простягненими руками. Вона розуміла, що зачепила заборонену тему. Тему, яку піднімати не мав права ніхто в їхній родині. Інакше це могло коштувати їм доньки.

Вони ледь витягнули її з того світу. Місяці терапії, купа ліків та головне – беззаперечна підтримка батьків, як вони вважали, допомогли Ляні повернутися до «нормального» життя. Мама досі боялася відпускати доньку в самостійне життя, проте врешті довірилася сімейному лікарю, який запевнив, що найгірше позаду.

  Святослав недовго торгувався з колишніми господарями будинку, так як той знаходився не в найкращому стані. Власники надто поспішали виставити його на терміновий продаж. Хтось міг подумати, що вони тікали від когось, або від чогось, та Святославу тоді було не до психоаналізу продавців. Вже самотужки ставив другий поверх, робив опалення та підводив воду. І буквально через кілька місяців в невеличкому селі, за вісімдесят кілометрів від міста, нове обійстя стало причиною пліток та жвавих обговорень місцевих жителів. На тлі однотипних невеликих хат новий сучасний маєток здавався чимось неймовірним, на кшталт хмарочосу між середньовічними землянками.

  Авто зупинилося біля воріт, здійнявши невелику хмару пилюки. Святослав вийшов з машини й солодко потягнувся.

— Ну, нарешті…

  Ляна  одразу почала витягати валізи.

— Стривай! Не поспішай вже так спекатися рідного батька, — з докором глянув на неї Святослав.

— Вибач, але я дуже втомлена, — донька винувато всміхнулася.

  Вони попрощалися і Ляна, провівши татове авто поглядом, полегшено зітхнула. Вона втомилася вдавати зацікавленість у розмовах, бути частиною соціуму. Вона втомилася жити.

  Ляна піднялася на другий поверх. Тут були розміщені дві спальні, ванна кімната та гардеробна. Дівчина штовхнула найближчі двері, за якими знаходилася її кімната, і кинула наплічник на ліжко. Повітря було важким, досі пахнуло фарбою та лаком. Ляна відчинила навстіж вікно. Перед очима постала неймовірна картина: над лісом, який знаходився всього в сотні метрів від будинку, синє небо плавно переходило в світло-блакитне, і ближче до горизонту ставало багряно-червоним, під колір сонцю, що вже наполовину заховалося десь там за обрієм. «Завтра буде вітряно», — пронеслося в голові дівчини. І звідки їй це відомо, сама собі здивувалася Ляна і знизала плечима. Згадавши, що всі її речі та валізи залишилися внизу, вона поспішила їх забрати, та тільки хотіла взятися за дверну ручку, як почула скрип підлоги в коридорі. На коротку мить подумала, що це повернувся Святослав, і без тіні сумніву рвучко відчинила двері, проте нікого не побачила. Ляна спантеличено спинилася. Вона щиро була впевнена, що тут хтось був.

 Дівчина пройшлася коридором, ловлячи кожен звук. Спускаючись сходами, здивовано помітила відчинені навстіж вхідні двері. По спині пройшов мороз, і Ляна вхопилася рукою за сходове поруччя. Перед очима з блискавичною швидкістю промайнули нещодавні події. Дівчина спробувала глибоко вдихнути, та в грудях ніби стисло залізними лещатами. «Ні, цього не може бути… Просто замок несправний». Вона підійшла до дверей: рігелі були висунуті, проте не пошкоджені. Ляна зачинила двері і потягнула за ручку — не піддалися. Це трохи заспокоїло її і дівчина перевела подих, спершись спиною на двері. Тієї ж миті пролунав різкий звук дзвінка, від якого Ляна перелякано закричала і рвучко відсахнулася від дверей.