27.2

Безшумно вертаюсь назад. Навмисне голосно клацаю дверима. Уже передчуваю, як боляче буде це говорити. Як боляче буде брехати коханій людині, що вона для тебе нічого не значить. Чи стане мені сил переконати в тому, що ні на грам не відчуваю? Чи зможу достатньо переконливо зіграти, щоб не засумнівалась? 

На мить прикриваю очі. Збираюсь з силами. Ключі від машини якось оглушливо клацають, коли кидаю їх на тумбу. Наче вибух в барабанних перетинках, сигнал, що гру час починати.

― Марк! ― Дана випурхує зі спальні. Трохи знервована, розчервоніла. До біса прекрасна. Така, що дах зносить. Білий комбінезон підкреслює кожен вигин її досконалої фігури ― тонку талію, тендітні стегна, груди. 

Мені здається, чи вона трохи покруглішала відколи його міряла, але це їй до лиця. Дідько, їй до лиця навіть дірява ганчірка! Мішок з-під картоплі! Лахміття, яке б не вдягнув жодний жебрак. Вона й в ньому буде королевою. Моєю королевою. 

Мені завжди хочеться її обіймати, голубити, вдихати аромат волосся, всотувати ніжність шкіри долонями, слухати голос, щоб вона не говорила. Без неї життя було безбарвним й пустим. І стане таким після. Але в мене хоча б будуть спогади. Й переконаність в тому, що вона хоч і далеко, але щаслива. Успішна. Задоволена життям. 

Вона кидається на шию, тягнеться за поцілунком. На секунду забуваюсь. Притискаю її палко, міцно, здається, ще мить і почую як хрускотять тоненькі кісточки. 

Це востаннє, востаннє… ― переконую себе. ― Востаннє її поцілую. Не витримаю, якщо ще раз не відчую смак її вуст. 

Її поцілунок у відповідь такий солодкий, просто божевільний. Дряпає кігтями по нутрощах. Сковує відчаєм. Викручує насолодою.

― Щось трапилось? ― миттєво відчуває. 

Щиро зазирає в очі, чекає на відповідь. 

Я завжди був з нею чесним, завжди говорив відкрито. А тепер мушу говорити брехню, від якої самого нудить. Але мушу. Повинен, як би боляче не було. Вона молода, така романтична, наївна. Не хочу, щоб через десять років подружнього життя вона шкодувала за цим вибором, за можливостями, які втратила. Не хочу одного разу почути, або, навіть не почути ― відчути, як в неї зародиться думка, що я зіпсував їй життя. Що вона віддала мені, нашим дітям свої найкращі роки. Втратила шалений шанс, до якого прагнула з дитинства. Присвятила себе тому, чому була вимушена, а не чого бажала. Я не достойний такої жертви. 

― Все гаразд, ― зчіпляю зуби. Жовна зводить від напруги. 

Вона відсторонюється.

― Марку? ― тонкі брови запитально підіймаються.

― Діано, ― відводжу погляд. 

Голос хрипить, слова виштовхуються з трудом. Пам’ятаю, коли хворів на бронхіт, теж було важко говорити. Кожний звук викликав задуху й кашель. Тепер тільки задуха, наче повітря не вистачає, життя. Наче вдихаю не кисень ― пісок, що шкребе горлянку невидимими гострими часточками.

― Діано, ти можеш лишатись тут скільки завгодно… Я щось вигадаю. Заночую в Алекса.

― Ти про що? ―величезні зелені очі спантеличено кліпають.

― Контракт розірвано. Ти гарно впоралась з завданням. Гроші на картку я перешлю, як і обіцяв. Ми більше не мусимо прикидатись…

Вона відсахується, наче вдарив. Блідне.

― Прикидатись? Про що ти говориш? ― голос стає тихим, наче неживим.

― Про нашу угоду. 

― Марк... Але ж… ― ковтає. Очі стають ще більшими, вологими. І я про себе прошу ― не плач, маленька, не плач. Зараз понад усе бажаю, щоб я не займав в її серці такого вагомого місця. Хай це буде закоханість, не кохання. Хай моя образа витравить усі почуття. Так буде легше для неї. А для мене… Для мене байдуже… Головне, щоб вона була щаслива. 

― Це все через Стьопку? ― супить брівки. ― Ти це говориш… кидаєш мене через той поцілунок. Але він мене примусив… ― пухкі солодкі вуста тремтять від сліз. ― Я винна, мала б тобі розповісти…

― Це не має значення. Стьопка мудак. Я знаю, що ти не хотіла. Річ не у Стьопці. ― маленька, Кішко, тільки себе не винувать… Дідько, як же хочеться її знову пригорнути, втішити. Я чудовисько, просто жахливе чудовисько. ― Річ у нас. Ми надто різні. В тебе все життя попереду. Магістратура за кордом. А я старий холостяк. Я не створений для сім’ї. Я не вмію любити. І не хочу вчитись… життя з тобою мене в цьому переконало. 

З кожним словом брехати все легше й легше. Особливо, коли помічаю, як кам'яніє її обличчя, Як гасне погляд, як в очах прокидається виклик і щось схоже на ненависть. 

Так і треба, Кішко. Ненавидь, ненавидь усім своїм щирим палким серденьком!

― Мені важко жити поруч з кимось, ділити побут. А якщо діти… Я не зможу бути гарним батьком, і не хочу. Мені не потрібна сім’я. Я ніколи не дам тобі того, що ти хочеш. Того, на що заслуговуєш. і тобі, ні іншій жінці… Сподіваюсь ми обійдемось без сліз і скандалів. Зрештою, ти знала, на що йшла. Експеримент не вдався. Кожен з нас тепер має власне окреме життя. Ти можеш залишитись… Я пам’ятаю про гуртожиток…

― Я поїду на свята додому! ― з викликом задирає підборіддя. Нарешті випускає гострі кігтики. ― Можеш залишатись. Я йду! 

― Ти лишаєшся! ― припечатую. Ще не вистачало, щоб вона в такому стані повернулась в гуртожиток. ― Я заїду завтра й відвезу тебе на потяг.

Для неї я покидьок, але все одно не дозволю наражатись на небезпеку.

Не дивлюсь їй в очі. Взагалі не дивлюсь. Боюсь, якщо побачу хоча б сльозинку, хоча б якийсь відгомін болю, наплюю на все. Зруйную старанно відіграну легенду, кинусь цілувати, втішати. Говорити, що всі попередні слова неправда. Зірвусь, наче залежний, смакуватиму вуста, які зараз тремтять від емоцій, цілуватиму сльозинки на щоках.

Просто хапаю ключі, поки вона мовчить, поки не спиняє мене. Молюсь, щоб і не починала. Й вискакую за двері. 

А як тільки опиняюсь в авто, перераховую на її карту вдвічі більшу суму. Огидно від себе. Наче відкупаюсь, наче гроші можуть заглушити той біль, який їй завдав. І до ранку сиджу в машині під під’їздом. Дивлюсь на вікна квартири, як одержимий. Слідкую, вловлюю найменшу тінь за фіранками, переконуючи себе, що вчинив правильно.