26.3

Відчуваю, як міцно стискаються щелепи. На якусь мить від ревнощів засліплює. На фото Діана в обіймах Стьопки. Їх палкий поцілунок не викликає сумнівів... І та рожева сукня… в якій вона як лялька. Він зминає її так грубо, по-хазяйськи. Наче має право, має дозвіл. Я й сам не помічаю як стискаю кулака, наче це я, не він, затискає в руках тонку спідницю, тягне догори.

Я пам'ятаю, як ми її купували, цю лялькову сукню. Пам’ятаю як Діана сором’язливо осмикувала поділ, коли стояла тут самотня, зніяковіла, приголомшена появою Аліни. А ще раптово згадую, якою вона була в кінці вечора. Вже не сором’язливою. Наляканою, ображеною. І червону пляму на сукні теж пам'ятаю. 

Щось пече в грудях. Струшую головою. Я ж загартований до зрад… Спочатку брат, тепер дівчина… Різко відсуваю телефон. Не можу це бачити!

Але ми тоді ще не зустрічались, наші стосунки були фіктивними… ― щось шепоче в мізках. Наче відро холодної води на голову. Вмикаю логіку. Діана не могла зрадити, не могла так вчинити, навіть попри те, що між нами була лише домовленість, а зі Стьопкою їх пов’язували набагато глибші почуття. Вона чесна, мила, добра, віддана. Я її знаю.

А кінець вечора? Не схожа вона була на ту, що переживає посмак вдалого побачення, примирення. Вона була налякана, спустошена, просилась додому, а потім сиділа в кімнаті як дике звірятко… Я думав потім про цей випадок. Припускав, що Аліна утнула якусь каверзу, у Віри запитував. Але сестра відмовчалась. А справа була он у чому…  

Тепер вже гніваюсь на себе ― сліпий дурень. Не захистив, не вберіг, хоч і обіцяв. Але чому вона мені не розповіла сама? Не довіряє? Соромиться? Гадає, що не зрозумів би... 

― Звідки в тебе це фото? ― киваю на погаслий екран.

― Яка різниця… ― стискає губи. ― Добрі люди прислали. 

― Стьопка?

― До чого тут твій брат? ― обурюється так палко, що їй вірю. Крім Стьопи є ще Аліна. Вони з мамою дружать…

Але, загалом не важливо. 

― Це все, що ти хотіла мені сказати?

Киває.

― Що ти будеш робити? 

― Спитаю в Діани, як таке могло статись, ― не збираюсь приховувати.

― Ти ще питати будеш! Вона ж збреше! ― пронизливо скрикує.

Щелепи зводить від тиску. Не хочу грубо відповідати, але й терпіти не буду. 

Десь у передпокої гучно стукають двері.

― Ма! ― впізнаю голос брата. ― Ти не могла б позичити на бенз? ― заходить на кухню, бачить мене й ошелешено спиняється. 

Судячи з його виразу, я не мав цього чути.

― Який бенз? ― гнівно звужую очі. ― У тебе ж права відібрали. 

Переводжу погляд на маму. Вона винувато опускає очі. Чудово! 

― Батько знає?

Присоромлено хитає головою.

Знову повертаюсь до брата. Гнів прокидається з новою силою. І за Діану, і за шпигунство. І за те, що так вміло всіма маніпулює, наче ми для нього маріонетки. Особливо мамою. 

― Ходім поговоримо, ― підводжусь. 

Стьопка нервово ковтає, але вперто задирає підборіддя. 

― Ходім. 

Мати стривожено вскакує на ноги. Майже одночасно з нами.

― Марк, ― хапає за руку. Стискає з несподіваною силою, навіть боляче стає. 

― Все буде гаразд, ― запевняю. Силоміць відриваю від себе цупкі пальці, всаджую за стіл. ― Пий свій чай, мам.