25.3

***

Діана

Опускаю погляд на свої зчеплені руки. Тривожно смикається серце. Марк так суворо розмовляв. З ким? Аліною? 

Прикушую губу. Хочеться спитати, чи дійсно це так, але не наважуюсь. Влаштовувати допит якось незручно. Та й з іншого боку навряд чи він питав би в неї про здоров’я. Можливо мама, або Стьопка… Гадати можна нескінченно.

Пальці мимоволі стискаються дужче. Я повинна з ним поговорити терміново. Прямо зараз. Приїдемо й поговорю. Мені не страшно, трохи тривожно… Чи ж ні… Все-таки страшно. Особливо після того, що почула кілька хвилин тому…

Кидаю погляд на його зосереджене обличчя. Наче на яву чую голос Марини. Перестріла мене прямо біля туалету. Думала, не зрозумію, що вона навмисне мені за комір той лід впустила. Я ж бачила, яким поглядом вона витріщалась на мене. Й на Марка теж. Ледь не луснула зі злості, коли він на мене свій піджак накидував. 

― А ти хвацька дівка! ― процідила, затискаючи в куток. 

Так тварини роблять, наче територію мітять. Показують чужинцю, хто головний. Тільки Марк не територія. І битись та конфліктувати я не збираюсь, не п’ятикласниця в школі. Але й ображати не дам. 

Замість того, щоб тулитись до стіни, навпаки, розправляю плечі, роблю крок уперед. Образити себе не дам.

― Що маєш на увазі? ― підіймаю брови. 

Смикає кутиком щедро нафарбованого рота.

― Ну, спочатку зі Стьопкою… Бачила, до речі, фото ваше в інсті. Милі… ― міряє цупким поглядом. ― Тепер з Марком. Після того, як злили інфу, що німці серйозно сприймають лиш сімейних, наші лижі нагострили. Найближчі бутіки винесли. Косметологам забезпечили відпустку на Мальдівах. Губки, війки, нігтики… Ну, ти розумієш? ― промовисто дивиться з-під нарощених вій. 

Знизую плечима. Ну, виходить, Марку чхати на ці війки-нігтики…

― Що він… м-м-м… вони в тобі знайшли? ― кривиться.

― Те що не знайшли у вас? ― підказую. 

Хитає головою. З губ зривається смішок.

― Що ж… Залишився один Алекс, ― повертається до дзеркала в передпокої, збиває пишні чорні локони. ― Але, ― морщить носа. ― Він ще той ловелас… От з Марком сім’ю можна було планувати…  

― Удачі. Раптом перевиховаєш.

― Раптом, ― підморгує. Витягує з сумочки помаду й поновлює колір на вустах. 

Подумки гмикаю й лишаю її на самоті, планувати майбутнє полювання. Почуваюсь переможницею. Головне розібрались. Марина виявилась цілком розуміючою. Але після цієї розмови я стомлена до краю. Дійсно мрію про дім та затишний плед, чай і, можливо, фільм разом на дивані… Й зовсім не очікую, що мені хтось перестріває дорогу. 

Здивовано підіймаю голову, й наштовхуюсь на холодний погляд Алекса. Чого це він? Наче ще пів години тому був цілком доброзичливий.

― Діана, це правда? ― стискає губи.

― Що правда?

Здивовано кліпаю. 

― Ти зі Стьопою була? 

Відкриваю рота. От від кого, від кого, а від нього подібних питань не очікувала. Яка муха його вкусила?

― Яка різниця? ― трохи ошелешена, щоб обурюватись. 

― Велика. То це правда?

Кидаю погляд в сторону вбиралень. Марина схоже, таки підкинула свиню. Розтринділа усім про мої минулі відносини, а може ще й фотки з інсти показала. Чого їх Стьопка не видалив? Я у себе все повичищала. Дивитись на нього нудно було.

― Я не збираюсь перед тобою звітувати! ― уже починаю дратуватись. ― Такі речі стосуються лише мене й Марка!

Не втаємничувати ж його в нашу угоду. Захоче Марк, сам розповість.

― Якщо нашкодиш Марку... Чи фірмі… я тебе на порох зітру. Й дружку своєму передай, що цього разу його ігри не пройдуть. Нишпорки кляті! Як йому на двері вказали, то він дівку свою підіслав. Так і знай, я Марку все розкажу!

Струшую головою, проганяючи спогади. Мимоволі протираю плече. Синяків на ньому немає, а біль відчувається.

Алекс нормальним мені здався, а тепер ось. Городить якісь нісенітниці. До чого тут їхня фірма? 

Після такого не дивно, що в скронях починає пульсувати. Потираю їх прохолодними пальцями, намагаючись полегшити біль. До дому не довго їхати, але краще відразу пігулку прийняти. Як відчувала, кинула їх у сумочку.

― Ти погано почуваєшся? ― стурбовано питає Марк. 

Дістаю блістер, підіймаю голову. Мимоволі зітхаю. 

― Голова розболілась. Мабуть, перехвилювалась.

Рахую пігулки. Якраз дві залишилось. Відчуваю, як буквально зуби зводить. Таке зі мною буває рідко. Тільки коли перенервую.

― Воду візьми в  бардачку. 

― Ти передбачливий, ― гмикаю, й справді дістаю ще закорковану пляшечку.

― Вода повинна бути завжди в машині. Для таких ось несподіваних моментів.

Закидаю таблетки в рот, роблю кілька жадібних ковтків. Прикриваю очі. Навіть тьмяне світло ріже ножем. Зараз головне розслабитись й почекати, поки ліки подіють. Можливо якраз все й пройде до розмови… З яких слів її почати…