25.2

Після цього щось невловно міняється у поведінці Діани. З'являється напруженість, настороженість. Якщо на початку вона ніяковіла, то зараз навпаки ― розправляє плечі, задирає виклично підборіддя, наче десь воює на своєму невидимому фронті. 

Веселощі продовжуються, але потихеньку народ починає розходитись. Спочатку ті, хто постарше, далі сімейні, обдаровані дітьми. Лишається молодь та запеклі гуляки.

Схиляюсь до її скроні, вдихаю запаморочливий аромат парфумів. 

― Їдьмо додому.

Скидає на мене стурбований погляд. Хоча десь в глибині очей чаїться полегшення.

― Буде доречно? ― невпевнено прикушує пухкеньку нижню губу. 

― Цілком… 

Не стримуюсь. Примушую відпустити, цілую солодкі вуста. 

Десь у самісінькій глибині крутиться нав’язлива думка про Стьопку, його зраду. Але як тільки торкаюсь Діани, раптово заспокоююсь. Наче щось м’яке та ніжне вгамовує метушливі напружені думки, заспокоює почуття.

Червоніє. Прикриває сяйво очей пухнастими віями.

― Ми впорались? Чи ні? ― між тонкими брівками з'являється ледь помітна зморшка.

― Більш ніж! ― запевняю.

― Тебе щось турбує. Щось трапилось?

Хитаю головою. Навіть вимовляти ім’я брата при ній не хочу.

― Я просто не любитель. Краще решту вечора удвох проведемо. 

Зітхає.

― Тоді ходімо. Я дійсно стомилась…

Цілую її в скроню, де пушаться тоненькі ніжні волосинки. Знову вдихаю заспокійливий аромат. Здається, вона зараз той якір, що тримає мене на місці, не дає зірватись під гнітом обставин. Не думав, що зрада Стьопи так мене вразить. І хоч тепер є цілком реальний привід не покривати його й не панькатись з ним більше, все одно в нутрощах ворочається провина. Його легковажність та сліпа жага до помсти принесла збитки компанії. Кінець кінцем ми знизили ціну, щоб заманити німців назад. І вина частково на мені, не треба було лишати його в кабінеті. 

Підводимось з-за столу. Діана поводить плечима, скидає мій піджак. Я бачу як по оголених плечах розсипаються сироти. 

― Зачекай мене хвилинку. Я миттю, ― віддає. Проводить рукою по волоссю. Плями на сукні не видно. Але навряд чи вона висохла.  

Проводжаю поглядом, доки вона не зникає за поворотом, що веде до вбиралень. Прощаюсь з колегами. Бажаю гарних свят. Найближчі дні у нас передбачені відпустки, отже зустрінемось в новому році. Хочу ще знайти Алекса, але ніде його не бачу. 

Що ж, друг певно, десть весело проводить час з кимось із колег. Спішити йому, молодому нежонатому, дійсно нікуди. А завтра можна й відіспатись. 

Діана невдовзі вертається, щоправда, якась збуджена, напружена. Волосся, здається ще більше розтріпалось, а очі виблискують войовничим вогнем. В машині пристібається тремтячими пальцями. 

― Щось трапилось? ― не витримую.

Скидає на мене незворушний погляд. 

― Нічого, ― підтискає вуста. ― Правда нічого, Марку. Просто рада, що все позаду. 

― Радою ти не виглядаєш… ― вирулюю зі стоянки. Рух в таку пізню годину не інтенсивний, але я завжди обережний за кермом. 

― Ну… ― тягне. ― Я ще тобі не говорила, що дуже ревнива. А в тебе занадто багато шанувальниць на роботі. 

Вперше про таке чую. Як правило, це Алекс у нас ловелас. 

Гмикаю недовірливо. Прилаштовуюсь в потік на проспекті. 

― Не віриш? ― мружиться. ― А мене ледь не під мікроскопом вивчали. Виявляється принаймні останніх пів року тебе настирно спокушали. І я така-сяка обійшла усіх шанувальниць на повороті. 

― Вигадуєш.

― Не помічав? А ось дехто мусив свій гардероб міняти, щоб Маркіян Батькович врешті звернув увагу. Бідося цілу зарплатню вбухала в новий образ.

― Це хто?

― Таємниця, ― лукаво стріляє з-під вій. ― Залишимо дівчатам трохи гордості. 

Пирхає. Посміхаюсь недовірливо. Жарти жартами, але чомусь не покидає відчуття, що ця напівжартівлива бесіда лиш спосіб відволікти мене від чого іншого, важливого.

Напружену тишу в машині розбиває телефонний дзвінок. 

Діана здирається. Я хмурюсь. Не люблю розмовляти за кермом. Але на перехресті якраз червоний, а висвітлюється номер мами. Вона рідко набирає, тим паче в таку годину. Раптом щось сталось.

― Любий! ― її голос зривається.

― Щось трапилось? Як твоє здоров'я?

― Все гаразд. Аналізи покращились. Але…

Заминка мені не подобається.

― Але?

― Нам терміново треба поговорити.

В її голосі відчуваю метал. 

― Так, терміново, ― погоджуюсь. ― Маю дещо тобі розповісти. Заїду завтра. 

Приховувати Стьопині злочини більше не збираюсь. Нам не по дев’ять років, щоб я брав вину на себе, як за розбиту вазу.

Скидаю виклик. Рушаю на зелений. Й краєм ока помічаю, як Діана кидає в мою сторону напружений погляд. 

Хочу нагадати про свій телеграм канал https://t.me/Vanilka_Channel . Якщо цікаво, там я виклала візуал Марка. Підписуйтесь)

Ваша Ванілька ฅ(^◕ᴥ◕^)ฅ