Розділ 25

Марк

― Отже, з приводу зливу інфи… ― схиляється до мене Алекс. 

Усі довкола вже приємно-розслаблені, ситі, ведуть розмови або спостерігають за ведучим. 

Я теж спостерігаю. Але не за ведучим. За Діаною, що повільно йде в його сторону. Чомусь хочеться спинити її, схопити за руку, знову всадити поруч. В безпеці. Біля себе. І щоб ніхто не витріщався на неї, на стрункі стегна, тонку талію, й занадто, занадто коротку сукню. Дивно, коли купував її, вона мені такою не здавалась…

― Марк, ти чуєш?

― Мгм, ― киваю. 

Діана стає поруч з Мариною, менеджеркою. З іншої сторони прилаштовується сам ведучий Дмитро. 

― Марк! Відео! Це, звісно, може нічого не означати. В кінець кінцем, він не чужий. Але що йому було потрібно?

Щось у тоні Алекса примушує відірвати погляд від Кішки. 

Беру в руки його телефон, суплюсь, намагаючись роздивитись на маленькому екрані поганої якості відео, підношу ближче до очей. 

Мій кабінет, стіл. Я й Стопка. Ось в якийсь момент я виходжу, а брат, боязко озираючись на двері, підходить до мого ноута, щось гортає на ньому, робить кілка фото на свій смартфон.

Я навіть не пам’ятаю, коли він заходив до мене на роботу. Кілька місяців тому, мабуть… Коли я всім правдами й неправдами намагався втримати його на плаву та домовитись з викладачами універа. 

― Марк? 

― Зрозуміло! ― стискаю губи. ― Кинь мені в месенджер відео. 

Алекс киває. Неприємна ситуація. Але на диво, я навіть не розчарований. Не те щоб чекав від Степана такої підстави. Просто десь в глибині душі розумів ― він здатен на будь-яке лайно, і меж у цьому не має. 

― Хто найгарячіша команда, дівчата? ― завзято вигукує ведучий, 

Знову повертаюсь до “сцени”, на якій повним ходом іде конкурс. Правил я не чув, але не важко здогадатись. Дві команди дівчат передаючи одна одній у долонях шматок льоду, намагаються його розтопити. Дмитро підбадьорює, підстьобує. Натякає, що не тільки в долонях можна гріти крижаний кубик. Але поки дівчата справляються так. 

Напружено слідкую за Ді. Здається, вона навіть веселиться. Команда їхня буквально на частки секунди випереджує противників. Шматочок у них менший, але не набагато. 

Заворожено спостерігаю, як мелькає в почервонілих долонях прозорий кубик. Й мимоволі кривлюсь, коли потрапляє в руки Діани, й вона втягує крізь міцно стулені вуста повітря. Уявляю як їй боляче й холодно. Що за недоумок придумав такі розваги. Я розумію, що зима, атмосфера, але ж і про безпеку потрібно думати!

Зрештою, в якийсь момент Світлана, наша  HR схлипує, притискаючи долоні до грудей. Й Марина насупившись, щось їй різко відрубує. Марина в нас взагалі досить різка дівчина. Мила вона тільки зі своєю клієнтською базою. 

Вона передає лід Діані. Заминка трохи відкочує шанси команди назад. Я аж вперед подаюсь, напружено стежачи. Дурнуватий конкурс, проте як школяр спостерігаю за Ді, й щиро вболіваю. А ще переймаюсь, наскільки вона себе затишно там почуває, чи справді їй весело, чи варто піти й забрати просто зі сцени, й не слухати ніяких заперечень. Моя б воля ― так і зробив. Але уявляю реакцію Кішки, її обурення, що посмів втрутитись. Вона азартна до мозку кісток. Он як щічки розпашіли, а очі виблискують. І в якусь мить, блискавичним рухом Марина кидає рештки льоду Діані за комір. 

Кішка від несподіванки скрикує. На темній тканині сукні не видно мокрої плями, але впевнений, вона потроху з’являється в області грудей. Все ж там набагато тепліше, ніж у долонях. Лід тане миттєво.

Різко вскакую на ноги. Діана закушує губу, притискає руку до живота. Мабуть, холодні струмочки вже потекли туди.

― Команда номер один виграла! Вітаємо найгарячіших дівчат цієї зими!

Але мені вже байдуже на перемогу. І на її азарт. І на її обурення. Кидаюсь вперед. Перестріваю її вже напівдорозі до столів. Стурбовано заглядаю в обличчя. 

― Ми виграли, ― підбадьорливо посміхається. Хоча бачу, як раз по раз тілом пробігає озноб. 

Зриваю з себе піджак, закутую в нього. Тепер не видно ні сукні, ні стегон, ні спокусливих вигинів. З коміра стирчить лиш гостренький кирпатий носик моєї Кішки.

― Ти чого? ― дивується

― Тобі холодно, ― суплюсь. Ще щільніше загортаю комір.

― Скоро зігріюсь. Це лише маленький шматочок. 

― Не треба було …

― Ми хотіли виграти, ― вперто й звісно ж обурено задирає підборіддя. Та чомусь стріляє дивним поглядом в Марину, що сідає за свій стіл.