21.3

***

― Занадто класно кажеш? ― підтискає губи

Киваю. Дивлюсь занепокоєно. 

― Аж прям до мурах.

Лідуська задумливо облизує чайну ложечку. До чаю після піци захотілось солоденького, і тепер ми ласуємо фірмовими тістечками. У цьому ресторанчику просто неймовірно смачно готують десерти.

― Ну… за класикою жанру, дорога подружко, а я передивилась не мало ромкомів, вас таки дійсно чекатиме якесь випробування перед хеппіендом. Але… ― багатозначно підіймає вказівного пальця вгору. ― Хепіенду таки бути, це по-перше. А по-друге, чи не краще насолоджуватись теперішнім мімішним аж до мурах класним періодом, ніж труситись перед невідомим і пропустити всі солоденькі моменти?

― Ну-у-у… ― тягну… й собі приміряючись до тістечка… Що тут відповіси, якби це було так просто. Хоп ― і вимкнула негатив.

― А якщо серйозно…  ― пирхає. ― Гадаю, це того тебе так колотить, бо до Сьопоччиних гойдалок звикла. От і в щастя своє повірити. А нормальні стосунки вони які? 

― Які? ― відкладаю ложку. Аж цікаво.

― Вони нор-маль-ні! ― по складах вимовляє. ― Розумієш? Вони нудні. Вони спокійні. Рівні, як двері. А ти вже звикла до адреналіну, як до наркотику. й тепер тобі здається, що щось не так. 

Мовчки сьорбаю чай. А додати й нічого. Лідочка права на всі сто. 

― Отже, підсумуємо, киць. Ти зараз дожовуєш своє чудове тістечко. Викидуєш з голови все сміття, яке залишив колишній і йдеш насолоджуватись здоровими стосунками, які заслужила як ніхто в цьому світі. Згода?

Такого суворого тону в Лідуськи я зроду не чула. Вона у нас завжди м’яка та поступлива. Улюблена жилетка для сліз, плече допомоги, рука підтримки, копняк під дупу. Або я її ниттям дістала, або щось у ній самій змінилось. 

― Згода, ― зітхаю

― І досить киснути. Між іншим, за психологічну консультацію інші гроші беруть, а тобі мізки вправляю цілковито безплатно. 

― І навіть не уявляєш, як тобі вдячна за це!

― Угу, ― сьорбає чай. Мимохідь кидає погляд на телефон й ледь не захлинається. ― Ой, мені вже час на роботу бігти! ― злякано зойкає, ледь не впускаючи чашку. ― Моя зміна розпочнеться з хвилини на хвилину. А адмінка в нас сьогодні Аллочка, донесе директорці, якщо навіть на секунду забарюсь. Незлюбила мене, зміюка! 

― Заздрить! ― впевнено заявляю.

― Ой, я тебе прошу. Чому вона заздрить… Моїй посаді стажера, чи койкомісцю в общазі, або статусу вільної птахи. Її щовечора на такій тачці забирають з роботи з оберемками віників, що мені й не снилось… ― тараторить, поспіхом натягуючи курточку та шапку. Посилає мені купу повітряних поцілунків уже одягнувши рукавички. ― Па-па, Ді.. побачимось!

― Па-па, ― махаю їй услід. 

Допиваю свій чай, дожовую десерт. Після жвавого обговорення в компанії Лідочки стає незвично тихо. Зате думки в голові крутяться й гомонять. Розумію, що подруга має рацію. Притлумлюю всі негативні почуття. Але викинути сумніви з голови все одно не виходить. Якась набридлива, наче скалка, думка продовжує поколювати десь на задвірках свідомості.  І вже на вулиці схоплююсь, що так і словом не обмовилась про Макса та його Лізу. 

Трохи винувато кусаю губи. Наче й егоїстично вийшло: мою проблему розібрали, а Макса забули. Але ж не кликати подругу назад, та й вона вже на роботі. Доведеться цю розмову відкласти на потім. Зате буде гарний привід зустрітись знову. Ми останнім часом, заклопотані, рідко бачимось. І я боюсь, що з часом віддалимось одна від одної. Наша компашка розпадається на очах. Юська тільки онлайн і в рідкісні дні канікул, як і Віка. Лиш ми з Лідою тримаємось купи, і то, бо в одному місті. Та Макс. 

Потоптавшись на морозі, здаюсь. Заходжу в додаток й викликаю таксі. Марк вирвав у мене обіцянку подбати про власну безпеку та здоров’я та не трястись, міняючи кілька видів громадського транспорту, три години в дорозі.  Мені трохи ніяково, звикла економити на всьому. Але все ж переступаю принципи власної скромності й виконую те, що пообіцяла. Обманювати негарно. Цим і втішаю власну совість, доки їду вечірнім містом в теплому салоні. Ну, як може зрівнятись подібне чудо з натовпом в маршрутці чи з гуркотом та тиснявою метро.

А вдома чекає новий приємний сюрприз. І коли знову сумніви починають шкребтись у серці нашіптуючи тривожні перестороги, заштовхую їх щосили углиб. 

Ще на сходовому майданчику відчуваю приємний аромат. Просто не відразу розумію, що це з Маркової квартири. Лиш коли відчиняю двері, з коридору пахкає не тільки теплом, а й приємним ароматом ванілі й кориці. 

По шуму з кухні розумію, що Марк давно вже дома, й до мого приходу явно готувався. Бо стрічають мене не лише аромати, а й приємна мелодія та романтична напівтемрява. 

Поволі скидаю рюкзак, куртку, знімаю черевики. Нервово покусую губу. Тихенько, навшпиньках підходжу до верей кухні й заглядаю усередину. 

Стіл накритий до романтичної вечері: смаколики, напої. Свічки палахкотять у красивих посвітачах. Марк з чимось старанно вовтузиться біля робочого стола, стоячи до мене спиною.

Трохи бентежусь. Для мене ніхто й ніколи такого не готував. От я сама інколи вигадувала щось подібне. Так хотілось романтики, чогось незвичного, милого, такого класично-книжного й мімішного… 

Тихенько кахикаю, щоб не злякати. Він обертається. Кохане обличчя розпливається в пустотливій й трохи ніяковій посмішці.

― У нас якийсь привід? ― відлипаю від одвірка. 

Підходжу ближче. Сама, ніяковіючи, обвиваю руками його пояс та тягнусь за поцілунком. 

― А потрібен? ― усміхається в губи.

Обіймає, трохи припідіймаючи, щоб наші обличчя опинились на одному рівні. 

Хитаю головою. Під ребрами лоскоче від щастя. 

― І мені так здається... ― знову цілує в губи. ― Але якщо без привода аж ніяк. Давай його вигадаємо. Скажімо “Перших двадцять чотири години стосунків” як тобі? Як на мене, досить чудово? Й завжди можна вигадати наступні, просто змінивши цифру…