21.2

***

Пара проходить, за нею наступна. І на третій я вже добряче так починаю тривожитись. Друг сам на себе не схожий. Задумливий, насуплений. На перерві, поки п’ємо каву, намагаюсь розговорити. Але, на диво, досі щирий та відкритий Макс, відхрещується загальними фразами. А, якщо вже відверто, натікає “відстань”. 

Я дівчинка тямуща, розумію несказане. І тривожусь ще більше. Тому, коли приходить повідомлення від Лідочки з запрошенням на каву, погоджуюсь без жодного сумніву. Раптом подруга щось знає. 

Сама пишу Марку, прошу не забирати, повідомляю про зустріч і решту занять відсиджую як на голках. Переймаюсь, як від Макса відмазатись, щоб не брехати. За спиною у нього зустрічатись з Лідочкою відгонить зрадою. Але даремно. Він сам вилітає з аудиторії, як тільки лунає дзвінок. Проводжаю його ошелешеним поглядом і навіть не помічаю, як вібрує в кишені смартфон. Лиш дивом вдається прийти до тями й відповісти на дзвінок. Лідочка повідомляє, що вже на місці й замовила нашу улюблену піцу і чай з бергамотом. Наче в трансі угукаю, збиваю, і вже сама поспіхом кидаю речі в наплічник та прямую до виходу.

“Здається мені потрібно щось міцніше за чай…” ― бормочу собі під ніс, але й він згодиться. У аудиторіях наших холодно, аж зуб на зуб не потрапляє, і я уже в передчуття теплого й смачного напою, що зігріє нутрощі зсередини.

― То що трапилось? ― після вітань зустрічає питанням Лідочка. 

Вмощуюсь на диванчику, знімаю куртку.

― Чого відразу трапилось… ― прилаштовую її біля себе. ― Це ж ти набрала…

― Отож! ― супиться, ― за звичай навпаки. Розказуй, чому таке затишшя.

Кусаю губи. Ганебно використовую привід не відповідати, коли до столика підходить офіціантка та ставить на стіл ароматну піцу. Але як тільки вона відходить, погляд Лідочки вимагає відповідей.

― У мене тут трохи плани в житті змінились… 

― Угу, ― морщить носа. ― Мужик завівся, Макс розповідав. хмурився трохи, скреготів зубами. Казав ― старий.

Ображаюсь.

― Ніякий не старий. На кілька років старший…

Схиляє голову набік.

― На кілька? Скільки це кілька?

― Вісім, ― бормочу.

Хапаю шматок піци. Дмухаю на паруюче тісто. Питання трохи бентежать, і навіть злять. Проте, якби у Лідочки щось таке саме трапилось, я б теж з неї не злізла, доки не вивідала геть усе до найменших подробиць. Тому гамую роздратування і натомість впиваюсь зубами у шматок.

― Вісім, ― й собі задумується. ― Ну, вісім не двадцять. Норм. 

― От і я Максу кажу. 

Невдоволено соплю носом. Чого він такий упереджений. Наче ж порозумілись.

― То в вас серйозно?

Знизую плечима. 

― Поки хто зна. Але... ― зітхаю.

Лідочка настільки уважно приглядається до мого обличчя, наче в мене на лобі написані усі подробиці стосунків і нюанси почуттів.

― Ти закохана! ― врешті робить висновок і нарешті також береться за піцу.

Закочую очі.

― Закохана, ― зізнаюсь. І серце тріпоче так болісно. Ліда не знає про підводні камені наших стосунків. І радіє за мене. ― Але б бачила ти його сім'ю. Стерляді звичайні, широко розповсюджені. Особливо колишня.

― Ого, ― так і не доносить до рота шматок. Відкладає на тарілку. ― Ти й з колишньою познайомилася? Не хочу тебе налаштовувати проти, але то трохи ненормально. Тобі не здається?

― Вона донька друзів сім'ї… А ще я бачила її в білизні. Мені такими формами не похизуватись…

― Не прибідняйся. Це я гном, а ти в нас висока й струнка. Модель.

― Дурашка ти, а не гном!

Лідочка насправді дуже гарна, мініатюрна, тендітна, з довгим, білявим волоссям. На ельфа схожа. Але така вже невпевнена у собі, трохи залякана. А все через її придурків батьків. На щастя хоч тут, в іншому місті, вона ожила, позбувшись домашньої тиранії. Не уявляю, як їй вдалось вирватись з дому. Мати певно від злості збожеволіла ― хто ж купу дітей глядітиме замість старшої доньки і домашню роботу виконуватиме. Невже сама врешті візьметься за свої обов’язки.

 ― Обмінялись компліментами і гайда! ― жартівливо гмикає. ― Хочу знати подробиці по колишню в білизні! 

Моргаю, прийшовши до тями, й заходжусь розповідати. Лідуся сміється, чай в чашках остигає. Згадую ще кілька кумедних моментів. І несподівано зізнаюсь у всьому. Розповідаю як на сповіді про поцілунок, фіктивні стосунки, і про те що між нами зараз. Не можу більше тримати в собі, геть заплуталась.

― То що тебе турбує, о героїне “ромкому”? ― сміється.

― Яка героїня? ― округлюю очі.

― Класична. Слухаю тебе, наче книгу читаю, ― сьорбає чай. ― А потім у вас народиться трійня. Назвеш одну з них Лідою, це твій святий обов'язок. Ти ж на моїй днюсі познайомилась з ним. Вірніше кинулась облизувати незнайомого сксі-мужика.

Пирхаю. Яка трійня. Мені б з собою розібратись.

― То що тебе турбує? ― серйознішає миттєво.

― Все занадто класно, ― підтискаю губи, калатаю ложкою в чашці, хоч цукор давно вже розтанув. ― Я боюсь, що це якась підстава. Або, що трапиться щось жахливе, і все скінчиться.