17.2

***

Настрій, звісно, падає. Та я тримаюсь. Згадую слова Марка, що мене не повинно обходити нічия думка, підбадьорюю себе, що моя ціль ― заробіток, і, зрештою, я й Марку допомагаю. Ступаю високо підійнявши голову, хоч і трохи нервово. Лопатками відчуваю несхвальний погляд Ніни Станіславівни. Якби була справжня наречена, вже б тікала у світ аз очі.

Дім у батьків Марка гарний. Просторий. Передпокій переходить у велику світлу вітальню, в якій уже гарно накритий стіл. Я помічаю гостей, що гуртуються групками, перемовляються, потягуючи напої з келихів та склянок. Нічого собі, домашні посиденьки ― мимоволі думаю. У нас на таку кількість людей накривали справжнісінький банкет. Та є й хороша звістка ― Стьопку серед присутніх не бачу. Й, навіть собі соромно зізнатись, видихаю з полегшенням. Побоюватись зустрічі з колишнім якось ганебно, та з мене досить на сьогодні стресу.

Коробку з подарунком спихую на Марка. Він краще розбереться. куди її подіти.

― Нарешті мій син вирвався зі сталевих лещат добрив і смол, ― раптом чую глибокий радісний голос. До нас поспішає високий, кремезний чоловік. На ньому звичайна сорочка, картата, фланелева, рукава засукані по лікті. Джинси в плямах. І стійкий аромат багаття та смаженого м’яса.

― Тату, ― плескає його по плечу мій наречений. ― Навіть добрива не можуть запаморочити мені голову настільки, що я забуду про мамине свято. 

З губ чоловіка зривається кречучий смішок. А далі його погляд падає на мене. 

― А це і є твоя обраниця? ― уважно розглядає мене. Хоч обличчя випромінює доброзичливість, в очах увага й прискіпливість. Вивчає не менш пильно за дружину. 

― Приємно познайомитись, Валерію Володимировичу. Я Діана! ― протягую руку.

Бере її обома теплими долонями, потискає. 

― Мені також. Хоч про твоє існування я взнав лише кілька днів тому, ― миттєвий осудливий погляд в сторону Марка. ― Мій син справжнісінький шпигун. Вміє зберігати таємниці.

― Так вже вийшло, тату. В нас були певні обставини. 

― А чи не Стьопочка є тією обставиною, що змусила вас зберігати в таємниці стосунки? ― несподівано чую їдке. 

Захоплена новим знайомством, забула, що позаду точить пазурі справжнісінький коршун ― Ніна Станіславівна. Вона обходить нас, стає поруч з чоловіком.

― До чого тут Стьопка? ― супиться Валерій Володимирович. 

Мама Марка підтискає губи. Я червонію, як помідор.

― Ні до чого! ― відрізає Марк. 

Ніна Станіславівна недовірливо підводить брови. Я хочу провалитись крізь землю. 

― У мене дійсно раніше були стосунки зі Степаном. Недовгі. Але вже давно розійшлись, я навіть не знала, що Марк його брат. ― Пояснюю, кидаючи погляд на нареченого. 

― А навіть якби й знала, якби я знав, все одно б не спинився, ― дивиться на мене таким поглядом, й навіть не віриться, що можна так імітувати закоханість.

Гра на публіку, але діє. 

― Що ж, діло молоде, ― знизує плечима Валерій Володимирович.Напруження між нами не зникає, але знижується до межі звичного, як на пересічних смотринах. ― Ходімо Марку, допоможеш мені з шашликом. ― захоплює сина за собою, мабуть, благородно вирішивши дати “дівчатам” потеревенити й пізнати одна одну ближче. 

Моя рука здригається. Марк підморгує. Й ледь не силою всовує мамі в руки дарунок.

― Мам, ти забула забрати. Впевнений, тобі сподобається. Ми довго вибирали. 

Ніна Станіславівна кривиться, але пакунок приймає. А коли Марк з татом виходять через високі скляні двері на галявину перед будинком, ні слова не сказавши, розвертається до мене спиною й йде собі кудись. З подарунком… 

Я залишаюсь сама. Ніяковію. Проте почуваюсь легше ніж під двома уважними гострими поглядами. Беру зі столу склянку з лимонадом. Осушую половину. Хоч зима, а спекотно, й в горлі пересохло. 

Підходжу до величезного каміна, в якому потріскують дрова, уважно роздивляюсь фотографії на полиці. На мене ніхто не звертає уваги, тож можна поки розслабитись.

На першому фото Марк. Такий серйозний, худий, як жердина, сердитий. Йому не більше п'ятнадцяти, а погляд як зараз насторожений і чіпкий. Щось всередині сіпається, викликає бажання поправити неслухняний вихор на лобі, комірець футболки. Дивно бачити його таким молодим, розгубленим… беззахисним. 

Наступне фото зі Стьопкою. Цей сміється, навіть у кадрі не соромиться. Мабуть, фотограф зловив його в якийсь такий момент. Поза геть не постановочна, але видно, що камера його любить, й світлина вийшла чудова. 

Брати наче дві протилежності. Ніч та день… І я не можу не зізнатись собі, що з недавніх пір моя душа більше прагне нічної пітьми. Вона хоча б щира. А світло сліпить і заважає роздивитись правду. 

Переводжу погляд далі й тривожно завмираю. На ній Марк і Аліна. Вечірня сукня, костюм… Фото, мабуть, з випускного. Вона беззахисно тулиться до нього, він обіймає за талію. Проте не дивлячись на показну беззахисність і тендітність помічаю щось таке лячне в її погляді.  Так владно і хижо може дивитись лише закохана. Хоч така юна, а вже розуміє що до чого й знає як добитись чоловічої уваги. В очах не наївний погляд старшокласниці, а стервозність владної дорослої жінки.

― Ми завжди були разом. Нерозлучні. Таке навіть через роки не минає,  ― несподівано чую біля лівого плеча. Навіть повертатись не треба, щоб здогадатись, хто там. Цей голос закарбувався в пам'яті як поштовий штамп.