16.2

***

До машини йдемо повільно, щоб трохи заспокоїти нерви. Принаймні я, Марк, здається, й зовсім не збентежений. Наче нічого такого не трапилось. Відчуття ніяковості псує прогулянку. А я так сподівалась насолодитись нічним містом. Коли ми поспішали до крамнички, дуже переймалась за подарунок, й геть не зважала на все довкола. Думала, на зворотному шляху милуватимусь величними будівлями, яскравими вогниками, послухаю вуличних музик, а ні. Йду схиливши голову й не розумію своїх почуттів. 

― Вперше бачу, щоб дівчина після покупок йшла в настільки похнюпленому настрої, ― раптом чую.

Підіймаю голову.

― Хіба вони не повинні хоч трохи тебе розважити, ― показує очима на пакунок.

― Повинні. Просто трохи … ― знизую плечима. 

― Все буде гаразд, Ді, от побачиш, ― приобіймає за плечі. Просто так, без ніякого підтексту, як обійняв би друга, а в мене все одно нутрощі роблять кульбіт. 

Так і не вдається відновити рівновагу. Навіть коли повертаємось додому. 

Я спішу зникнути у кімнаті. Переодягаюсь повільно, намагаючись стримати думки, що мрійливо женуть уперед. 

― Як ставишся до піци на вечерю? ― чую питання з-за дверей. 

Прислухаюсь до власних відчуттів. Й розумію, що геть знервована, й трохи нудить. Хочу відповісти, що не голодна, але знаю, як трохи вгамуються емоції, захочу їсти. Та й не дав би мені Марк голодувати. На диво піклується про мене, й стежить за здоров’ям. Хоч і не мав би…

― Позитивно! ― відповідаю. 

Вмикаю ноут, створюючи видимість роботи, а коли приносять замовлення, посилаюсь на справи та забираю тарілку з смаколиком у кімнату. 

Марк навіть вухом не веде, скупо киває. А згодом, коли перед сном біжу в душ повз кабінет, крізь щілину між одвірком та дверима помічаю, що й він вечеряє за компом, заглиблений у роботу. 

Загалом, так проходить наш тиждень. Я вчусь, сесія підступає все ближче й ближче. Перші дні зими приносять нові снігопади, і я не може не радіти, що псевдонаречений щоранку привозить мене в універ. Пхатись замотаною у сто кофт та “шубу” в переповнену маршрутку ще той квест. Навіть з сумом думаю, як буду сама добиратись, коли угода скінчиться. 

Часом, після пар, залишаюсь працювати у бібліотеці. Науковий керівник завалює новими матеріалами та просить обробити першоджерела. Тема в мене заковириста, але цікава, тому до пізнього вечора майже кожен день сиджу в читальній залі та  старанно конспектую. Звісно, шкодую, що це все не можна робити в затишку своєї кімнати, але хто ж старі документи кине у вільний доступ в інтернет. Їх навіть виносити з бібліотеки заборонено. В такі дні я ще й додому добираюсь з комфортом. Марк дуже наполегливий стосовно моєї безпеки. 

Якщо заплющити очі на угоду, то щиро зізнаюсь, такий хлопець на вагу золота. Добрий, турботливий, красивий. Чим більше часу ми проводимо, тим більше я розумію, наскільки різні брати. Й наскільки я краще себе почуваю у фіктивних стосунках з фіктивним хлопцем, аніж у справжніх, де панувала закоханість та пристрасть. 

Між нами зі Стьопкою панувала якась постійна напруга. Я почувалась як на тонкій нитці, що натягнута між двох скель. Зробиш крок в сторону ― і гупнеш з величезної висоти прямо в прірву. Постійно стежила, щоб не бовкнути щось зайве, переймалась, щоб сподобатись йому, його друзям, щоб не повесить ганебно. Щоб я не робила, у відповідь летіла критика. То не так стала, то не так сказала. Спочатку вона була м’яка , доброзичлива. Він переконував мене ― я сама досконалість, але як будь-якому коштовному каменю ― потребую огранки. Я, як дурнувата, намотувала на вуха ту “мівіну” й насолоджувалась компліментами. Навіть не задумуючись, що на відміну від того ж каменю я жива особистість і ніякої огранки мені не потрібно. 

Згодом критика ставала жорсткіша, а моя самооцінка нижча. З веселої, впевненої в собі дівчина, яка завжди була в центрі уваги, я перетворилась на тиху тінь. Тому я зараз тільки рада, що він мені зрадив, а я це вчасно побачила та знайшла в собі сили порвати з ним. Хоч це було й важко. В перші дні взагалі здавалось, що не витримаю, пробачу, аби тільки знову бути з ним поруч.

Марк не критикує, сміється над моїми жартами, турбується, рахуєтьяс з моєю думкою. Відпиратись марно, я закохуюсь з кожним днем все більше й більше, по самісінькі вуха. Й від цього стає ще сумніше. Тому що прекрасно розумію безперспективність своїх почуттів. Картонні стосунки лише картонні, і грати роль легше ніж в ній жити.