14.2

***

Як на голках чекаю повернення Марка. Дивлюсь на вже затихлий телефон і напружено кусаю губи. Я програю цій Аліні по всім фронтам. Уявляю, як здивується сімʼя Марка, побачивши на кого він проміняв колишнє кохання. 

Мій фіктивний наречений повертається, здається, через вічність, я вже поглядом дірку просвердлила в телефоні.  З однієї сторони і страшно, і цікаво, як відреагує на дзвінок.

— Не засумувала? ― сідає навпроти. 

На язиці чешуться питання. Але в цей момент офіціантка приносить замовлення, і я стримуюсь. Хоча всередині все вібрує від напруги.

Дозволяю собі прокоментувати, коли привітна дівчина, побажавши “смачного”, відходить від столика.

— Тобі дзвонили, ― з байдужим виразом киваю на смартфон та берусь за виделку. 

Марк замовив лазанью, її божественний аромат уже витає над тарілками.

— Хто?

Знизую плечима й відвертаюсь. Але все одно обережно слідкую з-під вій. Марк бере телефон, проводить пальцем по екрану, супиться. 

— Дарма її не заблокував, ― бормоче під ніс.

— Аліну? ― не стримуюсь.

Щось в моєму голосі примушує його відірвати очі від телефона.

— Діан, я вже давно з нею порвав, ― наче читає по очах усі сумніви, що крутяться в моїй голові. ― Минулі стосунки це минулі. А наші, теперішні навіть фіктивні важливі для мене. І я ніколи нічого не дозволю собі на стороні, поки діє наша угода. Не примушуй мене повторювати це знов…

— І не думала, — червонію. — Ти мені нічим не зобовʼязаний…

Ховаю погляд. Ніяково до самих нутрощів. Ну що ж я така нестримана, ніяк не можу приховати почуття та стримати язика. 

— Діан…

— Мовчу! — підіймаю руки.

А він демонстративно блокує контакт Аліна.

Розумію, що поводжусь, як собака на сіні. І почувати задоволення від цього не повинна, а почуваю. І опускаю голову, щоб не помітив полегшення в мох очах, та берусь за страву. 

Лазанья просто тане в роті. Мій тато насправді майстерно її готує, й смачнішої за його, я не пробувала ніколи в житті. Але ця по праву займає друге призове місце у моїй індивідуальній таблиці. 

Деякий час їмо мовчки. Тишу порушують лиш дзенькіт приборів та гомін за сусідніми столиками. 

― Я справи на роботі? ― питаю, щоб побороти збентеження. Адже справжні наречені мали б цим цікавитись одне в одного. А поки ми ну ніяк на них не схожі. 

Він підіймає голову, схиляє набік.

― Непросто… 

Насуплююсь.

― Якісь проблеми? 

Його погляд стає трохи здивованим й більш зацікавленим.

― Якщо тобі цікаво… ― й дочекавшись мого кивка, продовжує. ― У нас намагаються перехопити серйозного клієнта і хтось з наших у цьому їм дуже допомагає.

― Промислове шпигунство?

Гмикає. На обличчі знову та сама посмішка

― Ну для промислового то занадто голосно сказано. Скоріше якась дрібна сошка зливає інфу про контракти, прагнучи набити власні кишені. 

― І що тепер? ― підпираю кулаком щоку. Слухаю з непідробним зацікавленням. Ніколи не задумувалась, що щось таке існує насправді, не в серіалах та фільмах.

― Будемо шукати… ― промовляє. І, трохи подумавши запитує: 

― А в тебе як справи. Як навчання?

Зітхання стримати не вдається. 

― Втомливо…

― Сесія?

― Прямо на носі. А в мене таке враження, що я й те що знала, забула, ― зніяковіло тру носа. ― Бали за відвідування в мене є, і роботи всі здані, але чомусь все одно переживаю.

― І я не здивований. Мені, особисто, історія ніколи не давалась. Завжди дати плутав і тих королів. Наша ще більш зрозуміла, а от всесвітня… Який король, які роки правління…

― Ну там теж усе легко, ― гмикаю. От вже не очікувала, що такий як Марк може настільки спокійно говорити про невдачі в чомусь та власну некомпетентність. Стьопка постійно “умнічав” навіть у тих темах, в яких був ні в зуб ногою. ― Як правило за Людовіком Чотирнадцятим йде Людовік П’ятнадцятий… 

― Не може бути! 

Настільки натурально демонструє ошелешення, що я мимоволі посміхаюсь. Й собі включаюсь у гру.

― Так і є. Тільки це велика таємниця всіх істориків земної кулі, ― прихиляюсь ближче й змовницьки шепочу. ― Її зберігають віками та відкривають обраним. 

― То я обраний! ― теж наближається. Темні очі лукаво поблискують.

― Можливо, ― схиляю голову набік. ― Ти на випробувальному терміні. Або тебе посвятять в змовники, або ліквідують.

Відкидаюсь на спинку стільця. 

― Тоді мені краще забути Людовіків. Хай спочивають з миром і ми вдамо, що ти нічого не казала. 

― Пізно, ― похмуро заявляю, хоча вже ледь стримую голосний сміх. ― Ти або з нами, або проти нас. 

Він повністю повторює мою позу.

― Схоже у мене немає вибору, ― складає руки на грудях. Але з таким нещасним видом, що я майже вірю в щирість. 

― Схоже, ― киваю. 

― Але поблажки нареченому великої змовниці будуть? ― торгується. 

― Я подумаю над цим. Поблажки ще треба заслужити.

― Тоді готовий вам служити, моя мила змовниця, ― робить звивистий жест рукою, наче знімає капелюха. Зробити повноцінний уклін, яким демонстрували шанобливе ставлення при французькому дворі, заважає сидяче положення і столик. ― Ходімо по покупки. Сподіваюсь я ними відкуплюсь від страшної долі яку уготовило мені жорстоке об’єднання істориків. 

― Будемо сподіватись… ― виразно смикаю бровами.