Розділ 14

Пригнічена роздумами, остаточно впевнююсь, що майбутнього у нас з Марком немає. Якби відчував хоч крихту симпатії, то не пообіцяв би мені. А навіть якби пообіцяв і обманув, я б помітила хоч краплю коливань. Та відповів він чітко, без жодних роздумів. Що ж… тобі і я обіцяю, що не закохаюсь, собі обіцяю, бо від кохання лише проблеми. Якщо в хорошого хлопця, то без взаємності, якщо взаємно, то у когось схожого на Стьопку, брехла й маніпулятора. 

Через силу відвертаюсь до вікна, хоч погляд так і тягнеться спостерігати за Марком. Але це пастка, болюча пастка. Якщо собі дозволю ― вороття не буде. Пройшов лиш тиждень, а цей чоловік уже в мені викликає настільки сильні емоції, що паморочиться в голові. Й недарма називає мене Кішкою ― бо я влюблива, схоже, як кішка. І що про мене подумає, коли взнає про почуття? Тут навіть гадати нічого: або ця дівчина досить меркантильна, щоб ввійти в багату сім'ю, або геть без моральних принципів і стрибає в ліжко від брата до брата. 

Приходжу до тями, коли машина сповільнює хід та звертає на парковку. М'яко спиняється, і я вовтужусь, щоб дотягтись до паска. 

― Голодна? ― раптом запитує.

Хитаю головою. Шматок в горло не полізе.

― Не обманюй, ― докоряє. ― Ти ж лише снідала. Пропоную спочатку перекусити, а потім по магазинах. 

― Та можна і вдома… ― тягну. 

― Я теж голодний, Діан, ― ловить мій погляд. ― Попри те, що з роботи пішов раніше. Обід довелось пропустити, щоб усі справи завершити якомога раніше й забрати тебе після пар. Тому зроби мені ласку. Пообідай зі мною.

Зваблива посмішка торкає його вуста. У Стьопки теж була схожа. Наче й губи у них однакові, підборіддя, носи, а все ж. У Стьопці завжди відчувалась фальш, нещирість і патологічне бажання подобатись геть усім. Це я тепер розумію. А тоді, наче загіпнотизована, кожне слово ловила, і була щаслива, що на мене звернув увагу такий хлопець. 

― Гаразд, ― киваю. ― Якщо ласку…

Так хочеться посміхнутись у відповідь, але вчасно себе осмикую. Гру Марка поки не розумію. Невже це все тільки про людські очі, чи має на меті таки мене звабити. Але для себе вирішую не піддаватись ні в якому разі. Більше такі забавки мені не до душі. 

А проте серце тріпоче, коли він галантно допомагає вийти з машини, сплітає наші пальці й веде до дверей величезного торгового центру. 

― Тут є чудовий ресторанчик з відмінною італійською кухнею. Гадаю, тобі сподобається... ― кидає на мене скоса погляд. 

― Я люблю італійську кухню, ― не заперечую.  

З цікавістю верчу головою на всі боки, розглядаю заклопотаних людей, навантажених покупками. То тут, то там мелькають фірмові емблеми на пакетах. І хоч я ніколи не вдягалась в магазинах з гучними назвами, прекрасно знаю скільки це все коштує, а також, що в секонді я заплачу за таку саму річ вдесятеро менше. 

Але заштовхую свою совість кудись глибоко в підсвідомість. Зрештою, не я наполягала на сукні, а Марк. А отже він готовий до таких витрат. Можливо йому просто ніяково тягнути жебрачку на сімейне свято… 

Ресторанчик й справді видається милим. Я, чесно кажучи, побоювалась чогось занадто вичурного та елітного. Проте тут мені подобається. Багато зелені, плетені стільці та столики, картаті скатертини. 

Нас влаштовуюсь у затишному закутку, який створений для романтичних побачень. Видають меню. Я ніяково дякую, й заглиблююсь у читання, намагаючись не дивитись на ціни. Марк навіть не розгортає своє, уважно спостерігає за мною. І я відчуваю, як поволі починаю червоніти. 

― Що? ― чомусь насуплююсь.

― Ти дуже мила. коли ось так зводиш брови. ― несподівано шокує. 

Придушую повільно одного за одним нахабного метелика в животі. Відкладаю меню. Мимоволі загадуюсь над питанням, а кого він ще сюди водив. Можливо свою колишню… Чомусь стає неприємно, навіть гидко.

― Замов на свій смак. 

― Впевнена?

― Я довірюсь інстинктам, ― схиляю голову набік. 

А всередині уже все палає. 

Марк підзиває привітну офіціантку та впевнено називає кілька страв. Я навіть не вслухаюсь, борюсь зі своїми демонами. й приходжу до тями, коли чую:

― Я на хвилинку, гаразд?

Киваю. Й проводжаю поглядом його кремезну постать, що зникає в невеликому коридорчику. Відводжу очі лиш коли відчуваю, що стільниця починає вібрувати. Мій телефон в кишені. А от Марка на столі. Екран світиться, і на ньому несподівано бачу фото Аліни. Але ж Марк наче казав, що між ними все скінчено. 

Від автора!

Дякую, вам, мої милі, за розуміння, за терпіння, за втішні коментарі. Ніколи не було сумніву, що ви найкращі! Тому й не віддячити не можу. Ловіть іще подарунки на Олесині книги, та не забудьте підписатись на акаунти Лілі Ваніль і Олесі Лис, якщо вам сподобались книги!

З любов’ю, Ваша Ванілька (=^ ◡ ^=)♡

“Пов’язані вінцем” 

G-inRQQE

LrhQIrPC

“Полонянка володаря Прикордоння”

LrhQIrPC

7WfyYzHS

“Дружина з проблемами”

nPMkTkvp

8qvl-P3y

“Обраниця чаклуна”

-HgHx-MT

“Вишенька на десерт”

vxdZoFYO