13.3

***

Швидко перехиляється через стіл і легенько чмокає в губи. 

Метелики в животі, будь вони неладні, злітають до самих ребер.

― Це що? ― шоковано хапаю повітря.

― Репетиція, Кішко, ― ледь відчутно клацає по носі. ― Щоб ось такого ошелешення на твоєму обличчі не було, коли цілуватиму тебе перед іншими. 

― А… Ага… ― погоджуюсь, подумки намагаюсь вгамувати метеликів. Розпурхались кляті! Це ж лише роль, робота, за яку мені платять. От акторам теж доводиться цілуватись в кадрі, і так натурально, що навіть здогадатись важко, що це не закохана парочка. А чим я гірша? 

Доводиться через силу заштовхати в себе рештки бутера, допити каву. Брудний посуд Марк забирає й закидує в посудомийку. Треба буде самій з нею розібратись, а то вчора я навіть не згадала про чудо техніки, мила вручну. 

Збираюсь швидко, останнім часом це в мене входить у звичку. Махнувши рукою натягую зручний спортивний костюм, теплий і затишний. На факультеті холодно, а він на флісі. Та й знімати його легко, якщо доведеться міряти одяг. Терпіти не можу туди-сюди смикати джинси в цих тісних кабінках, а спортивки ― махнув рукою і вже на підлозі. 

Проте на всіх парах б’є озноб. Тільки не від холоду, від очікування. Десь усередині наче причаївся електричний струм, що пробігає тілом, варто тільки згадати поцілунок. Чи не вперше така неуважна, геть не слухаю викладачів, і чомусь з нетерпінням чекаю закінчення пар. Але коли дзвенить останній дзвінок, чогось зволікаю. Доходжу до виходу, і завмираю просто навпроти дверей.

― Ді, все гаразд?, ― наздоганяє одногрупниця і за сумісництвом староста Віра. ― Ти сьогодні сама на себе не схожа. Це через Макса? Тривожишся?

Зітхаю.

― Це через свого нового… кхм… хлопця, ― знущально тягне Таська, що теж, як виявляється, нас наздогнала. 

Віра здивовано підіймає брови, ловлячи мій погляд.

― Нового? Того з машиною? Що вчора підвозив? ― запитує. Бо Таська відома пліткарка, може будь-що бовкнути. А ще геть не вміє тримати язика за зубами, і ніколи не впускає шансу дошкулити.

Сердито дивлюсь на колишню сусідку й нічого не відповідаю

― І сьогодні, ― Таська наче не помічає моє роздратування, киває на прозоре скло в дверях. ― І, здається, он його тачка...

Й сама заглядаю у вікно. Машина Марка дійсно припаркована на узбіччі. В животі знову неспокійні метелики. 

― Чого стоїш? ― гмикає Віра. ― Йди! Пощастило тобі, Діан. От би мені знайти такого…

Смикаю плечем.

― Знайдеш, ― запевняю й впевнено штовхаю стулку дверей. “Тільки, сподіваюсь, справжнього…”,  ― уже подумки додаю.

Легко збігаю по сходах, навіть не відчуваючи легкий морозець, що вже починає пощипувати щоки. Мені так спекотно всередині, вовняний шалик поколює шию, й пече у грудях як вогнем. 

Поспіхом наближаюсь до машини.

― Привіт, ― заглядаю всередину.

Марк киває, посміхається й клацає дверним замком, прочиняючи двері. 

― Привіт! 

Як тільки сідаю поруч, береться пристібати паском, хоч я й сама можу. А потім несподівано легко чмокає в губи.

Серце в грудях робить потрійне сальто.

― Це навіщо?

― Твої подруги дивляться, ― промовляє майже торкаючись гумами.

Непомітно скошую погляд, й дійсно застаю Віру і Тасю застиглих на ґанку факультету.

― Гадаєш, їм звідти видно? ― сумніваюсь

― Я перестрахувався, ― лукаво посміхається. 

Насуплююсь, вдаючи сердитість. 

― Щось мені не подобається твоя завзятість у відіграванні ролей. 

― Боїшся, що закохаєшся? 

Зневажливо пирхаю, хоч саму кидає в жар.

― Це тобі треба боятись, ― задираю підборіддя. Промовляю, відчуваючи його подих на губах, майже новий поцілунок. В животі щось солодко тремтить. ― Обіцяй, що не закохаєшся, ― вимагаю з завмерлим серцем. 

Дивиться на мене пильно й прискіпливо. Очі в очі. Шкірою біжать здоровенні мурашки. Миттю зникає вся жартівливість.

― Обіцяю, що не закохаюсь, ― повільно й чітко відповідає.