13.2

***

Квартира нас зустрічає темрявою, апетитним запахом борщу і ще якимось дивним, невловним ароматом. Затишним і рідним. Не відразу усвідомлюю, що це запах самого Марка, його парфумів. Саме в його обіймах я так почуваюсь ― затишно й спокійно. І боляче смикаю себе за мочку вуха, щоб прийти до тями. 

― На добраніч, ― тихо бормочу, один за одним скидаючи черевики. Спішу якомога швидше сховатись у кімнаті. Сумка з одягом залишилась у Макса. Там ще й парочка моїх речей, але поки без них обійдусь. 

― Добраніч, ― відповідає. Повільно знімає куртку, на відміну від мене не поспішає. 

І я користуюсь моментом, щоб швиденько прошмигнути за безпечні двері своєї спальні. Але на порозі мене зупиняє оклик: 

― Діано!

Повільно повертаюсь. 

Марк стоїть біля вішака. Недбало засунувши руки в кишені. 

― Так?

― Ти хороший друг, ― несподівано каже. 

Ніяковію, закушую губу. Навіть не знаю, що відповісти. Просто киваю і таки ховаюсь у кімнаті. А там повільно сповзаю на підлогу, ковзнувши спиною по закритих дверях. Щось мої ноги геть відмовляються тримати. Занадто багато сталось останнім часом. Організм бере вихідний. 

Навіть не пам’ятаю, як бігаю чистити зуби, переодягаюсь в піжаму та добираюсь до ліжка. Здається, лиш на мить заплющую очі, а вже триклятий будильник вимагає підійматись. Голова гудить як вулик. Руки й ноги наче задерев’яніли. Тихо стогну і так-сяк сповзаю на підлогу, намагаючись втриматись вертикально. Порція кави змогла б мене воскресити, але хто ж її буде варити. Я зараз не здатна навіть води у склянку набрати. 

Проте після гігієнічних процедур в голові трохи прояснюється. Погляд яснішає, щоки набувають легкого рум’янцю, хоча з дзеркала на мене все одно дивиться доволі бліда та змучена дівчина. Певно біля Марка крутяться значно привабливіші красуні. Ті, які навіть зранку виглядають як відфотошоплені. 

Колись давно бачила фільм, в якому жінка щодня вставала на годину раніше, щоб нафарбуватись і укласти волосся, настільки намагалась сподобатись чоловіку. Як на мене, тоді краще взагалі не одружуватись. Хіба можна все життя прожити разом, постійно граючи роль. 

Але я все одно суплюсь сердито на своє відображення, пощипую бліді щоки та пригладжую волосся. Раптом на Марка наштовхнусь. Хоча, чому раптом ― таки наштовхнусь. Він певно знов захоче відвезти мене на пари. І апетитний аромат кави, що вловлюю як тільки виходжу з ванної, підказує, що я таки права. 

Запахую на грудях халат (більше у футболці не ризикну перед ним з’явитись) і заходжу на кухню.

― Привіт, ― відразу ж відчуває мою присутність. ― Я вирішив, що ти захочеш кави. 

Повертається до мене, з чашкою в руці. Це не кава з турки, яку заварює Макс, все робить кавова машина. Але смачнішої я не пила. Чи може то так здається, бо вона від Марка. 

― О, так, вона неймовірно доречна, ― сідаю на стілець та обхоплюю руками велику паруючу чашку. ― Ти знов навдивовижу бадьорий, ― з жартівливою образою видаю, відпивши кілька ковтків. Здається щось людське в мені потроху починає прокидатись, а зомбі відходить на задній план.

― Це мій єдиний недолік, ― розводить руками. Й ставить на стіл бутерброди. ― Вибач, сьогодні без тостів та яєчні. Сам трохи проспав. 

― Ти? ― натурально дивуюсь. ― Хіба можливо? Ти ж містер ідеальність, ― хапаю бутерброд, впиваюсь зубами. Несподівано відчуваю, що неймовірно голодна. ― Чи є в тобі хоч щось погане?  

― А як же! Повно! Тільки хто ж тобі зізнається?. Ти маєш мене боготворити перед рідними та друзями.

Пирхаю скептично

― Навряд чи вдасться. Це суперечить моїм принципам і переконанням. 

― А ми їх відправимо у відпустку, і вдамо, що ти без тями в мене закохана! ― ошелешує заявочкою.

Схиляю голову набік, роздумуючи над наступною фразою.  

― Тоді вимагаю аналогічну послугу, ― парирую у відповідь. ― Теж хочу, щоб боготворили, хоча б не навсправжки.

Його погляд обпалює наче вогонь.

― Згода, ― відповідає не вагаючись.