12.2

***  

― Отже, колеги… ― уточняю, сідаючи на запропонований стілець. Хоч і розумію, це власне, й не моє діло. Ми з Діаною також від усіх приховуємо правду. 

― Колеги, ― якось нервово смикає плечем. Ставить на вогонь турку. ― Лізі потрібна була допомога. Я допоміг. А ти… ― кидає скоса погляд. ― Наречений?

― Наречений. Майже чоловік, якщо хочеш знати, ― не знаю й сам, чому це кажу. Але обручка на пальці у Кішки є? Є! Моя? Моя! Мені хочеться відразу зазначити, що в нас все серйозно, навіть якщо й фіктивно. Щоб цей Макс навіть надії не мав.

― А повне ім’я можна? ― теж дивує особистим питанням.

― Це допит?

Гмикає.

― Діана мені як сестра… Батьки її далеко. Тож… ― повертається до мене. Складає руки на грудях.

― Темницький.

Супиться.

― А ти часом не…

― Я його старший брат, ― відразу здогадуюсь, що хотів запитати. Уже очікую реакцію.

― Он як… ― схиляє голову набік. Борзий малий, відразу видно. Борзий і сміливий. ― знаєш, що Темницький? Хоч Стьопка твій брат, як скажу відверто, він ― рідкісне лайно! Таке, що як вступиш, то треш-треш його об траву, а душок все одно чується, ― говорить з викликом, кривувато посміхаючись. Провокує. Але ж куди йому, я вже давно не зелений юнак. Та й Стопка правда ще той покидьок, хоч і брат. 

― Щиро, ― складаю руки на стільниці перед собою.

― Я турбуюсь за Діану. А цей мудак себе з нею поводив… Загалом, що говорити, це не моя таємниця…

Нахиляюсь трохи вперед і чітко повторюю, щоб дійшло з першого разу.

― Я. Не. Мій. Брат.

Киває. Розумний малий.

― Але все одно, я мусив це сказати.

― Я почув… ― відкидаюсь на спинку стільця, уже можна розслабитись. ― А тепер і ти мене почуй. Повторюю, я не мій брат. Я достатньо дорослий, щоб не самостверджуватись за рахунок дівчини. Я радий, що в неї є такий друг як ти, але все одно не дозволю, щоб хтось влазив в наші з Діаною стосунки. Все, що між нами, залишається між нами. Й, на останок, Діана достатньо розумна та доросла, щоб не наступати двічі на одні й ті ж самі граблі. Чи ти вважаєш інакше?

Якийсь час свердлимо один одного напруженими поглядами.

― Теж почув, ― підтискає губи. Повертається. Знімає з плити турку, акурат, коли починає підійматись пишна шапка. Виливає напій в сніжно-білу чашку й ставить переді мною.

― Кажуть, у білій смакує краще.

― Можливо, ― смикаю кутиком рота. 

Собі також наливає, сідає за табурет. Опиняємось один напроти одного з різних кінців кухонного стола. Подумки гмикаю, ми схожі на двох котів, що сидять на паркані здибивши шерсть.

― О, ви каву п’єте? ― перериває наш мовчазний діалог Діана. Прискіпливо роздивляюсь обличчя Кішки. Трохи втомлена, знервована, але, здається, значно спокійніша, ніж коли ми їхали. В дорозі здавалась геть чужою, холодною, наче крижана королева. ― Я теж хочу. Макс варить просто неймовірно смачну. За якимось таємним рецептом свого дідуся. А той, подейкують, мав східне коріння... Ліза, до речі, заснула. Бідолашка… ― й несподівано сама солодко позіхає. Куди їй кава?

― Я миттю! ― відразу ж вигукує Макс, чим несподівано бісить.

Ледь стримуюсь.

― Діано, гадаю нам теж уже час, ― вирішую, відсуваючи чашку. Кава дійсно смачна й незвичайна. Подібної не куштував. А я можу похизуватись тим, що був в багатьох кав'ярнях міста, від найнепримітніших до божевільно дорогих, де подають унікальні крафтові напої. Але Діана стомлена, видно й неозброєним оком. Їй би замість кави тепле ліжко.

― Час? ― підіймає брови. Й знову позіхає.

― Тобі на пари, мені на роботу, ― якомога спокійніше пояснюю. Почну тиснути, на зло ж мені всядеться пити ту каву. ― Рано вставати. До того ж зважаючи на обставини… ― м’яко натікаю на хвору парочку.

― О! ― відразу ж розуміє. ― Так, ви ж стомились. Тобі, Максе, теж не завадить поспати, ― несподівано крокує до хлопця і притуляє долоню до лоба, як він це робив для Лізи. 

В душі неочікувано прокидається ревність. Стільки занепокоєння та турботи, стільки любові в її глосі. І Макс цей стоїть, наче так і треба, щоб його чужа наречена оглядала.

― Все гаразд, мала. Не думаю, що захворію, від тебе ж не заразився. Але раптом що, відмажеш на парах. 

― Ще питаєш, ― пирхає і нарешті прибирає долоню.

Відразу ж беру її за руку, трішки підсуваю до себе. Нічого вдіяти не можу ― інстинкти. Хоча, кажуть, що людям інстинкти якраз і не властиві, лише рефлекси…

― Добраніч… Дякую за каву, ― спішу попрощатись доки моя Кішка не знайшла чергову тему для нової розмови.

― Щасливо, ― киває Макс й собі позіхає. Тільки я тримаюсь, мені машину вести. ― Проводити, вибачте, не буду, ― додає, витягуючи з пакета з ліками пакетик з жаропонижуючим. ― Двері просто штовхнете. Вони закриваються автоматично…

Киваю, розвертаю Діану, яка вже настільки сонна, що похитується, до дверей у передпокій й обережно, за плечі веду до шафи з нашими куртками й взуттям.

Недовірливий насторожений погляд відчуваю лопатками. Хороший в Діанки друг. Але це геть не означає, що він  мене перестане коли-небудь бісити.