Розділ 12

Маркіян

Хлопець, що стоїть переді мною, трохи скуйовджений, з гарячково виблискуючими очима. 

― Е-е-е, привіт, ― після ступору протягує руку. ― Макс.

― Вітаю! Маркіян, ― відрекомендовуюсь повним ім’ям, проте руку потискаю. Трохи сильніше, ніж варто. Звісно, ненавмисно. Ще я з вчорашніми школярами не боровся за жінку.

Проте Макс навіть не морщиться, ніяк не дає знати, що було дискомфортно, навіть після того, як розтискаємо долоні.

― Проходьте, ― розгублено куйовдить волосся й відступає в сторону, пускаючи нас у квартиру. А з її глибини раптом чується приглушений кашель. 

― Хто там у тебе? ― визирає з-за моєї спини Діана. Не встигаю її зупинити, як вона перша прослизає у передпокій і витягує шию, щоб роздивитись. От допитлива Варвара. 

Я, звісно, розумію, що цей Макс їй друг. І, можливо, ніяких романтичних почуттів між ними немає. Але заспокоїтись та розслабитись все одно не можу. Не буду приховувати, мене добряче стурбувало, що цей “так званий друг” раптово вимагав у Діани приїхати посеред ночі. Геть не подумав, як самотня дівчина буде добиратись на інший кінець міста, як вона привезе цілу сумку речей. Чому сам не пішов, що спинило? 

― Ну, власне, та для кого одяг потрібен. Ходімо познайомлю. І, ― раптово дивиться на мене. ― Вибач, я геть забув. Таке питання, ти вітрянкою хворів? 

― Вітрянкою, ― дивуюсь. Хіба це не дитяча хвороба. Смутно згадую зелені цяточки на шкірі й шикарну змогу не ходити до школи цілих два тижні.

― Так, ― киває. ― Ді, знаю, перенесла в дитинстві. Тому її попрохав допомогти. Сам я теж не хворів, і можу бути заразний. І Ліза. Їй дуже погано. Лікар сказав, що дорослі надзвичайно важко переносять. Виписав купу ліків… 

― Хворів, ― повідомляю, вже з більшим інтересом дивлячись на хлопця.

― Тоді… зараз я познайомлю... тільки ти… ― знову вовтузить й так сплутане волосся. Діана вже в цей час знімає взуття, пориваючись глянути на незнайомку. ― Я навіть не знаю. Їй погано. Вона може засоромитись чужого… 

― Заспокойся. Я гадаю все буде добре, ― втішає друга.

― Привіт! ― раптом чується слабкий голос. І з кімнати виходить, похитуючись, худеньке дівчисько. Зелені плямки на лобі й шиї вказують, що Макс таки не бреше. ― Я Ліза, ― посміхається вимучено. Її очі теж гарячково блищать.

― Ти чому встала? ― занепокоєно супиться Макс…

Підлітає до неї, підхоплює за плече.

― Лікар наказав бути в ліжку! 

― Мені трохи краще, ― підіймає голову. 

А його рука миттю притуляється до її лоба. 

Ловлю багатозначний погляд Діани, й відразу розумію, що вона хоче сказати. Ледь помітно киваю, мовляв, повністю з тобою згоден.

Дівчина супиться, забирає його долоню. Щоки у неї червоні чи то від гарячки, чи то від зніяковіння. Намагається вивільнитись з обіймів.

― Привіт, ― виступає вперед Діана. ― Я ― Ді, а це мій наречений Марк. 

Теж вітаюсь. Ситуація трохи напружує. Не люблю чужих людей, не люблю нові знайомства. Хоча парочка здається цікавою.

― Макс про тебе багато розповідав, ― Ліза ввічливо посміхається. Кутається в чоловічу сорочку, яка сягає її колін. 

Цікаво, чого у неї немає власного одягу.

― Сподіваюсь нічого ганебного. Бо я згорю з сорому, ― пирхає Діана.

― Тільки кумедне, ― запевняє Ліза.

― Кумедне теж може бути ганебним, ― стріляє в Макса загрозливим поглядом.

― Клянусь, ― хлопець підіймає руки догори. ― Про те, як ми малими грали в піжмурки, і ти з пов’язкою на очах не побачила й сіла в собачу кашу в каструлі, що ба залишила на підлозі остигати, я не розповідав. І про те, що я власноруч прав твої колготи…

З інтересом дивлюсь на свою наречену. Вона червоніє не гірше за Лізу, яка тихо хихикає у дверях.

― Нам було по три, і ми самі лишились в хаті, ― жалібно шмигає носом Діана. ― І, до речі, каша була гаряча.

― А попи ― биті, ― киває Макс.

― Твоя!

― Моя. Твоя й так постраждала від каші. 

― Ба була сувора, ― пояснює мені Діана. 

Вони сміються, і я раптом відчуваю заздрість. Діана з ним така відверта, така відкрита й рідна. Зі мною ні разу не була такою. А мені б хотілось. Хотілось теж отак згадувати з нею кумедні випадки з життя, сміятись, тепло притискаючи до боку й цілувати волосся. Ліза теж ніяковіє. 

― Це тобі, ― Ді знову стає серйозною, забирає у мене з рук сумку. ― Ходімо, глянемо, що підійде, а потім Макс розповість історію вашого знайомства. Навіть не сподівалась, що він від мене ховатиме дівчину.

― О, я не його дівчина, ― знову червоніє Ліза. ― Ми колеги. 

― Дуже цікаво… ― тягне Діана, захоплюючи нову подругу в кімнату.

Ми залишаємось з Максом наодинці.

Він ще якийсь час дивиться услід дівчатам, а далі переводить погляд на мене й запитує:

― Кави?

― Не завадить, ― киваю, нарешті й сам скидаю взуття. ― Вони, схоже, будуть довго…