10.4

***

Доводиться зробити гак, щоб закинути Діану на навчання, а вже потім відправитись на роботу. Гадав, що мене це біситиме, але ж ні. Навіть відчуваю якийсь незрозумілий відтінок приємності, що дівчина безпечно й комфортно дісталась до університету. Й несвідоме умиротворення поширюється на саму манеру водіння. Адже завжди поспішаю, жену на межі дозволеного. А тут як чемний водій плавно суну в потоці до потрібного місця.

Власне тому в офіс я потрапляю з хвилини у хвилину, а не так, як за звичай, за пів години до початку робочого дня. Алекс мене вже чекає. Незвично похмурий і насуплений. 

—  Я хіба спізнився? ― підіймаю брови, кидаю теку з доками на стіл. 

Напарник і співвласник заперечливо хитає головою й прокручується на кріслі вслід за мною, щоб ми опинились обличчям до обличчя. 

― Маємо невеличкі проблеми.

― Отак сходу, ― гмикаю. Стягую піджак. Сидіти в ньому незручно ― завжди тягне в плечах, хоч убий, а не буду, якщо цього не вимагає офіціоз. 

― Отак… ― розводить руками й замовкає. Бо в кабінет входить мій секретар з чашками ароматної кави на таці. 

Ми мовчки чекаємо поки вона розставить чашки: мені чорну без цукру, Алексу ― з молоком. 

― Марк, нас зливають. ― навіть не відсьорбує ковтка. ― Інфа ― сотка. “Хімтрансшлях” перехоплює наших поставників і пропонує кращі умови. Німці почали вагатись…

― “Шлях”? Як? Яким чином? ― вже й мені не до кави. ― Ставицький давно мав свою нішу аміачних добрив і не хотів зазіхати на продукти нафтопереробки. 

― Ставицький не хотів. Але подейкують, що він вирішив старшого свого добряче до справ підключити. А у того губа не дура. На аміаку далеко не заїдеш… 

― Фак. Хтось злив наші контакти й умови?

― Злив, ― підтверджує. ― З усіма цінами та проєктами договорів. 

― Навіть так, ― таке вже на підслухану в курилці розмову не скинеш.  

― Маю свої канали. Можеш повірити. У мене на руках наш договір з нашими умовами, але ціна й підпис “Шляху”. Німці вагаються. 

― Що каже СБ?

― Чужих не було. Поки втиху перевіряємо усіх менеджерів. 

― Перевіряйте. Хто про злив знає?

― Я, ти і Антон. Поки вдаємо, що ні сном ні духом. Цього пацюка треба зловити.

Алекс йде. Після його візиту гнітюче почуття. Кілька місяців роботи може похеритись через якесь безсовісне падло. Але примушую себе працювати й далі. Гнів абсолютно непродуктивне почуття. Як завжди відключаю емоції й пахаю, наче востаннє в житті. Їду додому далеко за десяту й геть забуваю, що живу з учора не один. 

Темний передпокій зустрічає мене теплом, ароматом домашніх страв і тихим звуком музики. В першу секунду навіть завмираю трохи розгублений ― чи до себе потрапив. А потім наче спалах ― Діана! Кішка моя. 

І тут відразу ж вона. Допитливо виглядає з-за рогу, де ховаються двері на кухню. 

― Привіт, ― посміхається й здуває з лоба неслухняну гривку. ― Вечеряти будеш? Я борщ приготувала… А от пампушки довелось купувати в супермаркеті. Геть не дружу з дріжджовим тістом, ― зніяковіло морщить носика.

― Ти борщ приготувала? ― рука так і завмирає на язичку блискавки. 

Не пам’ятаю, коли той борщ їв. Мама давно не готувала, та і я в гостях у батьків буваю рідко. А сам ― все руки не доходять. Та й не виходить такий, як того душа вимагає.

― І плов. Ти ж мене вчора годував, ― червоніє..

― Це зайве, ― махаю рукою й врешті знімаю куртку. Неприємно, що вона почуває себе зобов'язаною через таку дрібницю, як їжа. 

― Не зайве! ― несподівано завзято супиться. ― Ти сам казав, маємо грати вірогідно. Я приготувала вечерю для нареченого. Що може бути вірогідніше?

― Нічого, ― здаюсь. Хоч і хочеться сказати: “Одне ліжко на двох…” Але стримуюсь. Подібні жарти аж ніяк в наших відносинах недоречні.

― Тоді мий руки й до столу, ― повеселіло командує. 

Доводиться здатись. Але бути подоланим в такій битві доволі приємно. Готовий здаватись в полон кожного дня.