10.3

***

Прокидаюсь, як завжди, рівно о шостій. Не знаю, чи спить Діана, але намагаюсь все робити тихо: контрастний душ, кава, сніданок. Коли вже закінчую з тостами, чую за стіною, як починає дзвонити будильник. Відома композиція Бон Джові не слабко так стимулює до життя. Навіть мимоволі посміхаюсь, приємно вражений. Мабуть, і я б собі її встановив, якби користувався будильником. А так уже багато років поспіль прокидаюсь без нього. На рефлексах. 

Діана з'являється на кухні за хвилин десять. Заходить позіхаючи. Волосся на голові пухнасте, наче кульбабка, стирчить у різні сторони. Виглядає вона хоч і не охайно, але мило й затишно. По-домашньому.

― Доброго ранку... ― наливаю каву в чашку. Ставлю на стіл, підсуваючи ближче до неї.

Нарешті помічає мене, спотикається. Хмуриться і починає миттєво обсмикувати футболку та пригладжувати волосся.

— Доброго... ― Червоніє й супиться. Знову хоче позіхнути, але стримується й потирає носа. ― Я думала, ти ще не встав…

Знизую плечима.

— Гарно спалось?

— Так. Тільки мало, ― плюхається на табурет і таки позіхає, прикривши долонькою рота. Обхоплює руками чашку… Помічає ще й тости, яєчню і салат. 

— Тому що хтось до трьох не спав… ― жартівливо дорікаю. Виставляю перед нею сніданок. ― Я звик повноцінно їсти вранці, а приготувати ще одну порцію мені не в напряг, ― пояснюю у відповідь на її запитальний погляд.

Пирхає сердито:

— Тому що хтось “сова” до мозку кісток.

— Снідай, сова, ― посміююсь.

Вона така мила, коли супиться. Дійсно схожа на настовбурчену сову.

— Ти такий бадьорий зранку. Це сьогодні чи завжди?

― Дратує? ― гмикаю. Влаштовуюсь навпроти. 

Мовчить.

— Звичка... — беру й собі каву та тост. — Раніше теж думав, що теж сова.

—  А тепер?

— А тепер переконався, що ніч була улюбленим часом, лиш тому, що тоді залишався один та міг приділити увагу власним хобі. Ніхто не смикав, не контролював, не просив пригледіти за молодшим братом…

Слухає так уважно, що навіть про сніданок забуває. Сидить, підперши щоку рукою, як дитина перед казкою. В очах непідробне співчуття. І це несподівано зворушує. Хоч розповідав я зовсім не для цього. Просто намагався пояснити.

— Няньки не було?

— Ну, по-перше, мама не довіряла. А по-друге, ми не завжди жили в достатку. Татові справи пішли вгору, коли я вже вчився у середніх класах. Стьопка закінчив другий. Я тому й переконаний, що всього можна досягти власними зусиллями.

Киває.

— Я теж так думаю…

На якийсь час ми замовкаємо. Я допиваю каву, Діана повільно, шматочок за шматочком, доїдає свій тост.

— У тебе перша пара на скільки?

Задумується, зосереджено морщить лоба.

— На дев’ять. Здається. Сьогодні ж четвер?

— Збирайся. Закину в університет.

Округлює величезні очі.

— Навіщо. Я сама! ― вигукує так злякано, наче я пропоную їй голяка пройтись.

— Ну по перше, тут з пересадками на трьох маршрутках їхати, ― пояснюю. ― А по-друге, ти моя наречена. 

Супиться:

― Фіктивна!

― Діано, ти не будеш ходити сама туди й назад по дві години. Ще й взимку…

― Поки ще осінь.

Кидаю виразний погляд у вікно, за яким сипле мокрий сніг вперемішку з дощем.

― Доїдай! ― твердо наказую. 

Теж зиркає у вікно. Розуміє, що я правий. Нехотя запихає у себе залишки тоста, допиває каву. 

― Мені потрібно кілька хвилин! ― встає з-за столу.

― Є більш ніж пів години, не поспішай.

Киває, але все одно кидає: “Я миттю…”, ― наче відчуває якусь провину.