Розділ 8

Я вже бачила автівку Марка. Впізнаю її навіть у напівтемряві, варто тільки переступити ворота студмістечка. Тачка дійсно кльова. Я не розбираюсь, але чомусь здається, що цей великий лискучий чорний гігант явно має якусь вагу. Стьопка їздив на легкій, спортивній яскраво-червоній. Марку я не запам'ятала, мені насправді було не цікаво. Навіть якось знічувалась, коли він з пафосом під'їжджав до корпусу, щоб мене забрати з пар. Сам він, коли востаннє переступав пороги аудиторій, я навіть не питала. Пару раз говорила, що наче б так не варто так байдуже ставитись до навчання. Проте він відмахувався, мовляв, батьки все вирішать, а вища освіта зараз нікому й не потрібна. 

“Якщо в тебе є тут…” ― виразно вказував пальцем на лоба: “То й так досягнеш, чого бажаєш, а коли нема, то  жоден професор не навчить”. 

Мені здавалась трохи дивною така філософія, проте я не сперечалась. Наче засліплена була, одурманена. Жодна деталь, жоден вчинок чи судження не насторожили. Десь дряпались на задвірках свідомості, але я не зважала на тривожні дзвіночки.

― Сідай, ― командує. 

Після виходу з гуртожитку жоден з нас не проронив ні слова. Обручка на пальці обпікає наче розпечена. Мені ще досі не зрозуміла поведінка Марка. Чи так була потрібна ця демонстрація? Хочеться йому дорікнути. А проте сідаю на переднє сидіння та пристібаюсь паском. Марк, закинувши мою сумку в багажник, теж займає місце за кермом. 

Куручу на пальці печатку. Вона рухається вільно, здається ось-ось злетить. А проте відчувається вже рідною. Нехотя стягую з пальця. 

― Ось, бери, ― простягаю. ― Гадаю тепер вона вже не потрібна.

Кидає скоса погляд.

― Вона твоя, ― супиться. 

І бачачи, що я зависла, знову силоміць одягає. 

― Навіщо. Тьотя Тома…

― Я пообіцяв, Діано. І навіть якщо між нами тільки угода, це вже означає, що на цей час ти моя наречена. І я ставлюсь до тебе, як до нареченої, байдуже, що тимчасово. 

Підтискаю губи.

― Чи може ти хочеш кращу обручку? Можемо заїхати й купити. Так навіть краще, вірогідніше.

Мимоволі міцно стискаю руку в кулак. 

― Ні… не треба, ― чомусь лякаюсь. ― Мені ця подобається, ― навіщось додаю. 

І розумію, що зовсім не брешу. Мабуть, з купленою заради мене, тимчасовою обручкою почувалась би некомфортно. 

Він наче чекав цієї відповіді. Ледь помітно смикає кутиком рота й, завівши машину, виїжджає на дорогу. 

Якийсь час я зацікавлено спостерігаю за вогнями, що мелькають за вікном, намагаюсь вгадати район, де буду жити. Але в нічній темряві вулиці гублять впізнавальні риси, і я теж гублюсь. Перестаю усвідомлювати, в якому районі міста знаходжусь, і, коли звертаємо у двір з новенькими багатоповерхівками, зовсім втрачаю орієнтацію. 

― От ми й приїхали, ― оголошує, хоч я й сама це розумію. Поки воюю з паском безпеки, Марк встигає вийти обійти машину й відчинити мені двері. 

Я від здивування трохи бентежусь. Й соромлюсь, бо пряжка досі міцно тримає, клята кнопка ніяк не бажає піддаватись. 

― Дозволь, ― відводить мою руку, й шкіру наче струм пронизує. 

Легко натискає на застібку, чується тихий “клац” і я на волі. 

― Дякую, ― знову червонію. Але він не звертає уваги на моє збентеження. Подає руку наче якійсь леді, допомагає вийти з машини. Хоча вона така висока, що допомога й правда не зайва. 

Отже, гра продовжується.

― Зачекай хвилинку, ― командує. 

Виймає сумку, вмикає сигналізацію й уже знайомим жестом бере за руку. Ловить мій знічений погляд:

― Тепер ти в моєму світі Діана Острозька. Наша гра починається.

Говорить тихо, ледь чутно. Але мені здається, що кожна клітинка тіла вібрує від тембру його голосу.

― Я думала вона ще в гуртожитку почалась, ― чомусь хрипко відповідаю.

― Там була репетиція, тут ― сцена. Готова? ― ледь помітно стискує пальці.

“Ні!”, ― хочеться відповісти. 

Та замість цього з моїх вуст злітає:

― На всі сто!