7.2

***

Тріумф не довгий, хоч і солодкий наче патока. Можна собі на хвильку уявити, що це все навсправжки. Я переїжджаю до чоловіка, він мене безмежно кохає, й тримає мою руку у своїй так, наче це найцінніше, що є у світі. 

Зосереджуюсь на цих відчуттях, як на рятувальному жилеті. Й гострі, допитливі, а подекуди, заздрісні погляди ковзають повз. Уявлю, щоб творилось, якби хтось дізнався, що Марк брат мого колишнього. Кіношні мелодрами нервово палять в сторонці. Хоча, шила в мішку не втаїш, і за тиждень плітки поповзуть. 

Зіщулююсь від неприємних думок, але така ціна. І доведеться її заплатити. Можливо я “так” не сказала, але хотіла. І знала, що пропозиція щедра. Мені заплатять, я зможу винайняти житло. А влітку й роботу відшукати та відкласти трохи. Диплом не за горами, якось протягну. Головне, я нарешті отримаю свій куточок, де буду собі господинею: лягатиму спати, коли захочу, знаходитиму свої речі на своїх же місцях, а продукти в холодильнику. І все буде чудово.

Йдемо мовчки. Марк не заважає розмовами, певно, делікатно дає час звикнутись з думкою, а може й сам звикається. На відміну від Стьопки він не складає враження велелюбного парубка, якого влаштовують стосунки на кілька днів. 

Кидаю скоса погляд з-під вій. Хоча дивно, адже Марк дійсно гарний. Навіть гарніший за Стьопку. Певно все псує серйозне насуплене обличчя. Але зате він надійний. Біля такого мимоволі відчуваєш захист та впевненість. 

― Ліфт, ― удає, що не помічає мій безсоромний оцінювальний погляд. Але я не дурна, розумію, що засік, як я витріщалась, й щокам стає гаряче.

― Краще не треба. Він у нас з прибабахом, ― промовляю якомога рівнішим тоном.

Здіймає брову. Доводиться пояснити.

― Застряє час від часу. 

― Гаразд. Застрягнути дійсно не в моїх планах, ― киває, перехоплює сумку, наче вона нічого не важить, і ми беремось спускатись сходами. 

На вахтерку тьотю Тому намагаюсь не дивитись, але все одно краєм ока помічаю, як вона, примружившись, поправляє окуляри.

― Острозька! ― гукає, коли вже доходжу до самих дверей на вихід. 

З видихом провертаюсь, розмови не уникнути. Але пояснювати не хочеться. Раптом до батьків дійде, як розповім, що живу з чоловіком, проте це лиш угода. За гроші… 

― Так, тітко Томо, ― приречено опускаю погляд.

― Не забудь, об одинадцятій зачиню двері. Щоб у вікна не стукала! ― грізно попереджає.

Киваю. І все було б добре, якби не мій новоспечений наречений.

― Діана не повернеться найближчим часом! ― якось біса оголошує Марк. ― Можете спокійно лягати спати. 

Подумки стогну: ну навіщо!

― Як не повернеться? ― справедливо обурюється тітка Тома.

― У зв’язку з деякими обставинами, поживе у мене. 

Марк виглядає незворушно й впевнено, наче не перед простою вахтеркою відчитується, наче нема нічого дивного, що він, власне, відчитується.

― А ви хто? ― й дивиться на мене.

Я ж в очі не можу глянути, втуплююсь кудись у стіну. Сам заварив, сам хай і розгрібає. Я, особисто, планувала прошмигнути мигцем та й усе. 

До щік додаються вуха, що горять. Знаю, мені не шістнадцять, я цілком самостійна та повнолітня. Але чомусь зараз почуваюсь наче мала дитина. І погляд це “тьотьТомин” з докором. Людина старої закалки. 

― Я її майбутній чоловік! ― та сама незворушність. А мені так хочеться зробити “фейспалм”. Він, звісно, за правдивість печеться, а от я, як мені буде потім пояснювати, куди дівся мій наречений?

Пирхає.

― Знаю я вас майбутніх. Задуриш дитині голову, ― гнівно виблискує очима й повертається до мене. ― Діанко, що ж ти так? Таська, геть знахабніла? ― співчутливо хитає головою.

― Ой, тьоть Том! ― зітхаю. Горю. Навіть слова сказати не можу. 

Тепер уже Марк на мене дивиться запитально. Але продовжує.

― Я вас запевняю, до Діани з найсерйознішими намірами, ― посміхається тьоті Томі. Ух, усмішка фірмова. Зваблива. Навіть загартована вахтерка ледь не розпливається калюжкою. Але тримається. Залізна жінка!

― Серйозними? А де обручка, жених?

― Буде обручка!

Підтискає губи. 

― А поки… ― ставить сумку на підлогу. Я завмираю від поганого передчуття. Навіть смикаю за руку в сторону дверей, мовляв, що ти вигадав, ходімо скоріше. 

Але Марк не зважає, відпускає мене та несподівано знімає з мізинця невеличку печатку. Досі я цю прикрасу й не помічала, але ж і не придивлялась пильно. А тепер він просто у всіх на очах надягає мені її на палець.

― У ваші присутності, пані Тамаро, я офіційно пропоную Діані стати моєю нареченою. 

У тьоті Томи відвалюється щелепа. У мене теж. І у групки веселеньких студентів старшокурсників, що стоять саме на ґанку при вході з наміром зайти. Але коли тут на порозі таке дійство, мимоволі спиняються і з цікавістю спостерігають. 

Я ковтаю сухим горлом, витріщаюсь на сріблястий обідок з дивними символами, який бовтається на безіменному пальці й виглядає поряд з моїми цяцькованими срібними кільцями чужим і неприроднім. Якимось занадто суворим, гострим, проте по-своєму гарним. 

― Діано? ― чується запитальне. І розумію, що від мене чекають відповідь. 

― Що? А? ― підіймаю голову й наче тону в його очах.

Гмикає поблажливо.

― Згодна?

― Згодна! ― ніяковію від цього цирку. Нащо було враховувати? Щоки й вуха певно вже кольору перестиглих помідорів. 

З боку студенів чуються підбадьорливі смішки та улюлюкання. 

― То що, відпускаєте Діану? ― звертається до вахтерки, нарешті відриваючи від мене погляд.

― Відпускаю. Й сподіваюсь на твою совість, ― супиться тьотя Тома й протягує Марку його паспорт. Але, видно, теж розчулилась. 

― Я дуже совісний, ― запевняє. ― На добраніч, піні Тамаро!

― Добраніч, тьотю Томо, ― пишу і я, все ще ошелешено кліпаючи очима.

― Удачі, Діанко! ― летить у спину. 

Й ми нарешті покидаємо стіни гуртожитку.