4.2

***

― Люба, ти вже познайомилась з моїм братом? ― вільно закидаю руку на плече Кішки. 

Та від несподіванки здригається, хоче відскочити, але я міцно тримаю за плече. 

В очах, звернених на мене, впізнавання та страх. А ще ошелешення. Довгі вії кліпають здивовано, кидаючи темні тіні на щоки. Вигляд у дівчини змучений. Тоненькі кісточки під моїми пальцями здається от-от луснуть, такі тендітні, крихкі. Студентка, і цим все сказано. Певно, грошей обмаль, харчування, коли прийдеться. Сам таким був. Але мені це лише на руку.

Даю час оговтатись. Поки шокована ковтає повітря, неспроможна підібрати відповідь, звертаюсь до брата: 

― А ти Степан, краще руки свої не розкидай, бо можеш і без них опинитись. Ще раз помічу грубість… ― багатозначно дивлюсь з-під лоба і наче ненавмисно притуляю Кішку ближче до себе, окреслюючи свої права.

Аби тільки їй вистачило клепки підтримати мою гру. Мимоволі трохи міцніше стискаю тоненьке плече. 

― Діана твоя дівчина? Як? З якого фіга! Чому не сказав? І взагалі, вона ж моя колишня. Це не по-братерськи! ― як завжди корчить з себе ображеного страждальця. Комусь зі сторони, мабуть, і справді його шкода, а я вже ситий по горло, з дитинства, цими його маніпуляціями.

― Я що відчитуватись перед тобою маю? Краще візьми роздруківки і подивись, які хвости до Різдва маєш підтягнути!

Маска злітає. Мабуть, я бачу чи не рідкісне явище ― справжні неприкриті емоції брата. Він забирає в мене зім’яті листи, коситься на Діану.

Та мовчить. Намагаюсь не дивитись на неї, прекрасно знаю, як діють на жінок хитрощі Стьопочки. Навіть наша мама не здатна встояти. А тут, можливо, все ще закохана, просто дуже ображена дівчина. Скільки таких у брата… Безліч… Він усіх намагається тримати на короткій шворці. То відштовхує, то знову притягує. Тільки чому саме Діана? Вона й правда не схожа на його колишніх…

― Йди в машину! ― наказую. ― Нам треба поговорити. 

Діана продовжує мовчати, поки Стьопка не зникає в машині. Хто зна про що думає. Але таке піддатливе тіло (я прекрасно пам’ятаю, яким воно здавалось там, у кафе) під моїми руками тепер наче скам’яніле. Час від часу відчуваю, як по ньому пробігають дрижаки. 

― Ти хто? ― нарешті повертається до мене обличчям. 

Білосніжна шкіра бліда. І темне волосся, що обрамляє обличчя, ще більше підкреслює її блідість. 

Відпускаю, щоб вона відчула себе в безпеці. Погляд вловлює на землі щось яскраве. Шапка. 

Щоб чимось зайняти руки, що ще досі пам’ятають її тепло, та відтягнути час, підіймаю та протягую їй. Збираюсь з думками. Навіть гадки не маю, що скажу, в голові лиш смутні плани, не оформлені у зв'язне мовлення.

― Здається, це твоє?

Забирає. Обтрушує, дивиться скептично на розводи брудної води ― на вулиці осіння слота. Зваживши, не одягає, нервово жмакає в руках.

― То хто ти?

― Не пам’ятаєш? ― посміхаюсь. 

Точно не забула. Супиться. Червоніє.

― Пам’ятаю, ― кусає губи. ― Я ж попросила вибачення. Так? Я не хотіла. Я ж… я ніяка не “люба”!

― Стьопа твій колишній?

Підтискає губи?

― Колишній. А твій теперішній.

Гмикаю. Вона червоніє ще більше.

― Тобто, твій брат.

― Мій вічний брат. Навряд щось зміниться до кінця нашого життя. У тебе є шанс втекти.

― Я намагалась, ― сопить сердито.

― Схоже на Стьопку. Він так просто не відпускає…