Розділ 4

Маркіян

З деканату виходжу з відчуттям, наче мною підлогу витирали. Таке враження, що знов перенісся в той час, коли оббивав пороги рідної альма-матер з проханнями поставити залік. Каюсь, був не святий. Та й зараз далекий від ідеалу. Студентом вчися сумлінно, але лише в тих галузях, які подобались. Непрофільні предмети терпіли мій жорсткий ігнор. Але настільки близько до вильоту, як Стьопка, не був ні разу. 

А от братик схоже забив на все. Деякі викладачі в очі його не бачили. І тепер на мою голову звалилась чергова проблема, яку необхідно розрулити. Мама якщо взнає про відрахування, просто не витримає. Ще ж якби цей довбень не приховував, що втрапив у таке лайно. А так мовчав ледь не до сесії. Місяць залишився, а він і в вус не дує. 

На зустріч мені таки пішли. Нашу сім’ю знають і поважають. Але дали зрозуміти, що перший і останній раз. Стьопка гарно себе зарекомендував, нічого не скажеш. Таке враження, що факультет зітхне з полегшенням, вручивши йому нарешті диплом.

За спиною ляскають трохи скрипучі двері, відрізаючи від гулу студентських буднів. Хоч і кінець дня, а проте у деяких щасливців пари не скінчились. На щастя для мене це вже в минулому. Фінансова незалежність й свобода ― це привілеї, які я виривав зубами. Й вертатись у час недоспаних ночей і голодних днів не хочу ні за які пиріжки. Хоча й не шкодую, що вибрав не місцевий виш, а за сотню кілометрів від рідного міста. Дорогу треба пробивати самому, інакше гріш ціна таким заслугам. Не хочу думати, що без батьківської підтримки нічого не вартий. Хоча, Стьопка не париться. Кожному своє.

Вдихаю на повні груди морозне повітря, стискаю в руках роздруківки. Секретарка, добра душа, не полінувалась і відмітила, які семінари потрібно відпрацювати й які контрольні здати. Суну Степану під ніс, хай спробує тільки не вивчити. На маму не подивлюсь, виб’ю всю дурню з голови. 

Знаходжу очима машину. Брата нема. От гівнюк, казав же чекати. А він десь завітрився. 

Без особливої надії оглядаю пусте подвір’я. І таки помічаю Стьопку. Не втік, аж дивно. Хоча… придивляюсь… й не дуже. Стоїть біля якоїсь дівулі, обходжує. Молодший у всій красі. Його майбутнє вирішується, а він студенточку якусь клеїть. 

В грудях клекоче злість. ― як можна бути таким безвідповідальним. Рука мимоволі зминає листи. Все, пофіг на всіх. Це останнє, що роблю для сім’ї. 

Підходжу до брата з наміром добряче його стусонути, може до тями прийде. Й забуваю все, що мав зробити. Бо те, що я спочатку сприйняв за тісне “спілкування” виявилось геть іншим. Дівчина, що секунду назад була в його обіймах, виривається і ліпить йому добрячого ляща. Я ледь не підсвистую, мала ― вогонь. Дика кішка! Навіть шкода стає брата. Для нього, мабуть, таке не звично. Але не думаю що не заслужено. 

І наче в підтвердження моїх думок, дівчина різко кидає:

― Не смій до мене наближатись! Навіть на пів метра, чув!

Відступає.

Але цей довбень ловить її руку й знов притягує. Тільки тепер ефект несподіванки втрачений. Дівчина намагається вирватись. Шапка злітає з голови, й на волю вибивається густе темне волосся. А в постаті мелькає щось смутно знайоме. Дуже знайоме, кінчики пальців починають свербіти, пригадуючи, яким шовковистим та ніжним було це волосся під моїми руками. 

Парочка настільки зайнята одне одним, що мене навіть не помічають. І я не встигши подумати, роблю те, що сам від себе не очікував.