3.3

***

Обережно спускаюсь по сходах. Погляд не відводжу. Відчуваю себе жертвою, яка тривожно спостерігає за хижаком. Всередині все тремтить, інтуїція наче скаженіє, підказує бути напоготові, раптом хижак, вишкіривши гострі ікла, кинеться. 

Звісно Стьопочка тут не через мене. Він завжди говорив, що двічі в одну річку не входить. Але чим дошкулити обов’язково знайде. Йму подобається мене мучити. І як шкода, що я це зрозуміла тільки через деякий час після розриву, а не на початку відносин, закохавшись без тями, як остання дурепа. 

― Ді! ― відривається від капота, крокує на зустріч. 

Насуплююсь. Власне, очікувально. 

― Чого тобі треба, Темницький?

Кривиться. Не сподівався на різку відповідь. Та я раніше на неї й не здатна була. Але за вчора й сьогодні так себе накрутила, що відчуваю лише роздратування. 

― Діана… ― розтріпує волосся на маківці. Пам’ятаю, раніше мені здавалось це милим. І не тільки мені, до речі.

Романтичні спогади вилітають, як пробки. 

― Я просто… ― дивиться з-під вій своїм фірмовим поглядом винуватого поганого хлопчиська. І це мені в ньому подобалось, і довгі вії, і лукаві смішинки.

Ох, дідько! Треба якомога швидше все це викинути з голови. Ліда ж казала ― клин клином вибивають, натякаючи про нові стосунки. Та мені було все не до них. А тепер старі ось некромантією займаються.

― Що, просто? ― не даю себе збити з пантелику.

― Хотів тебе побачити. 

“Тримайся, Ді, тримайся!”, ― гарчу подумки.

― Побачив? ― якомога різкіше.

― Побачив…

― Тоді бувай здоровий. 

Обходжу по крутій дузі, залишаючи за спиною. Але моє зап'ястя раптово обхоплюють цупкі пальці. 

― Ді, спинись. Послухай!

Дихаю глибоко, заспокоюю нерви.

― Я раніше слухала, Стьоп. Образи… знущання… грубі жарти…

― Мені боляче було!

― І ти хотів, щоб боляче було й мені? ― дивлюсь в безсовісні очі. А там стільки розкаяння. Аж не віриться.

― Я ревнував.

― Ревнував? 

Якщо й може бути щось, що шокує мене більше за ці слова, то я такого не знаю. Мене? Ревнував? Хіба я хоч раз привід давала? Та й еталоном краси аж ніяк не являюсь. Ні, собі я подобаюсь звісно, часи невпевненого гидкого каченяти канули в Лету, і то давно. Але ж і на довгоногу гламурну красуню ні краплі не схожа. І не жалкую. Ні на грам. Мій стиль мені подобається значно більше, ніж сліпе слідування моді.

― До того твого… ― кривиться ― Макса.

Думала, не здивує більше? А ні, таки здивував.

― До Макса? ― з губ ледь не зривається смішок. Але вчасно себе заспокоюю. Стьопка скаженіє, коли над ним сміються. ― Ми друзі. Я говорила тобі не раз. Макс мені як брат.

― Може для тебе. Але я маю очі й бачу, що він на тебе дивиться не як брат.

― Знущаєшся? ― розмова вже починає втомлювати. Й рука на зап’ясті нервує.

― Ти сліпа! ― пальці тісніше змикаються, до болю. 

Шиплю, втягуючи повітря.

― Відпусти!

― А то що? Прилетить вій Макс тебе рятувати? ― в його очах горить щось шалене. Щось, що лякає по-справжньому. Хоч до цього й не вірилось, що Стьопка може скривдити, принаймні в фізичному плані.

― Я сама за себе здатна постояти! ― намагаюсь вивернутись.

― А я так не думаю! ― смикає на себе, й несподівано втискається в мої губи поцілунком. 

Я від шоку замираю. Але лише на мить. Ляпас виходить якось сам собою. На рефлексах.