2.3

***

Стьопка злиться всю дорогу. 

― Ля, яка стерва. Відразу заміну знайшла.

Обурюється так натурально, наче не він першим її відшив. А те, що він відшив, не сумніваюсь. У нього термін придатності на дівчат один-два місяці.

― А ти хотів, щоб чекала тебе доки нагуляєшся?

Кидає на мене злий погляд. 

― А що? Я чоловік. Це в нашій природі. Полігамність, не чув про таке. 

― Я гадаю, що людський розум нам даний, щоб не підкорятись тваринним інстинктам. 

Пирхає.

― То в чому тоді привілей? Я народився чоловіком…

― І це не твоя заслуга, ― різко обриваю.

Затикається. Червоніє. Але більше не продовжує. Хіба подумки. Бо зрідка кривиться, наче кістка в горлі дере, але мовчить. Почався внутрішній монолог, це надовго. Тому перемикаюсь на іншу тему.

― Ти подарунок мамі купив?

Сіпається. Нарешті набуває осмисленого виразу. 

― Як я й думав, ― зітхаю. ― Глянь на задньому сидінні. Коробка твоя. Букет мій.

― А що там?

― Ваза. Мама її дуже хотіла. 

Морщиться, але не заперечує. А спробував би. І так хай “дякую” скаже, що подбав про все. 

Зарулюю на стоянку перед рестораном. Паркуюсь. Вибираємось з машини, підхоплюємо подарунки. Зі сторони два чемних сини. Й не скажеш, що когось тут за шкірку тягнули. У Стьопки як завжди напоготові чергова мила посмішка, від якої більшість жінок розпливаються калюжкою. 

Ресторан зарезервовано. Зал невеличкий, але затишний. Мама не любить пафос, та й гостей запрошено небагато. Лиш найближчі. 

Ми заходимо пліч-о-пліч, як зразкові брати. 

― Марк! Стьопа! ― мама протягує руки. 

Степан перший цілує її в щоку, вручає подарунок. Батько, глянувши на мене, супиться й ледь помітно киває. О, так, справа зроблена. Мама ні про що не здогадалась. Як завжди Марк прийшов на допомогу. Питання лиш: для кого ви молодшого сина народжували, для мене чи для себе?

― Чому так довго, любий? Все через машину? ― дивиться співчутливо й трохи з осудом на тата. Методів його не схвалює. Проте, на щастя, й не перечить.

― Не хвилюйся ― роль Стьопки-обояшки ввімкнена. Так і не скажеш, скільки він мені нервів вимотав та як опирався. ― Мене Янчик забрав. 

― Марк, ― виправляю, й звісно отримую у відповідь капосну посмішку. Ненавиджу коли він мене так називає. Й прийшло колись у голову молодшому братику скоротити ім’я Маркіян на власний манер, а мені, на жаль, в той час в голову не прийшло, вдати, що байдуже. 

― О, дякую, любий, ― й мені дістається крапля уваги.

― Вітаю, мамо, ― протягую квіти. ― Подарунок чекає вдома, ― шепочу поки обіймаю та цілую в щоку. Кавоварку тягти сюди не хотілось, та й на краще буде, коли повернемось, щоб вона вже стояла розпакована й підключена. 

― Впевнена, він чудовий, ― посміхається. 

З люб’язностями покінчено. Гості всі на місцях і Стьопка під контролем. Наче свято вдалось. Принаймні так здається в перші пів години. А тоді стає душно. В буквальному значенні. Душно і шумно. А шуму насправді я не дуже люблю. І як тільки з традиційними вітаннями та тостами покінчено, а гості вже трохи відволіклись від іменинниці та її сім’ї, непомітно встаю з-за столу та виходжу на терасу. 

Влітку тут, мабуть, чудово, а зараз, восени, трохи холодно. Столики й дивани прибрані. Але є де голову остудити. А ще помилуватись на вогні вечірнього міста. Хоча... кого я обманюю, які вогні? Я ж не Стьопка, щоб поетично описувати красу навколишнього. Як правило, взагалі не звертаю уваги на такі дрібниці. В голові вже крутиться чергова ідея. Проєкт нашій команді дістався просто непростий, але цікавий. Й заплатити за нього мають не кисло. Але є нюанс, у ТЗ чорт ногу зломить Я вже котрий день сушу мозок, як виконати вимоги. Але якщо ми впораємось, то наступний буде з німцями. А де німці, там вже зовсім інші розцінки. 

― Нудьгуєш? ― раптом на плече опускається тендітна долоня. 

Хоч фраза застає зненацька, але не здригаюсь. Я знав, що вона буде тут. Мама не могла не запросити Калиновських. 

Повертаюсь, складаю руки на грудях. Усміхаюсь трохи презирливо й навіть зверхньо.

― Аліна? Ти повернулась в Україну? А клялась, що ноги твоєї більше тут не буде…

Морщить тонкого носа, відкидає пасмо білявого волосся за спину.

― Я просто скучила, ― підступає ближче. Проводить пальчиком по сорочці. Спокусливо закусує щедро нафарбовані губки. ― За домом. Й… можливо… зовсім трішки за тобою, ― кокетливо дивиться з-під вій.

А в мене перед очима геть інші губи. Без помади. Теж пухкі, але такі невинні, що хочеться цілувати знову й знову. 

― Як шкода. А я ні, ― відкидаю нахабну руку.