Розділ 2

Маркіян

Панькатись зі Стьопою я звик змалку. Й роль старшого брата мені вже добряче так остогидла, тим паче коли молодший досяг солідних двадцяти двох років, й мусить уже сам відповідати за свої вчинки. Але є нюанс…

― Збирайся! ― наказую. 

― А то що? ― нахабно відповідає. Кидає зухвалий погляд на дівку, що поряд з ним за столиком. Та хихотить. 

Набридло! Інколи хочеться вмазати йому, але я стримуюсь, як завжди. Кулаками цю проблему не вирішиш. На жаль. Все набагато глибше.

― А то! ― нахиляюсь близько, щоб чув лише він. ― Я не посоромлюсь, візьму тебе за шкірку і витягну звідси, як мале шкідливе щеня, яким ти і є. 

― Не посмієш! ― нахабно шкіриться, бравірує перед дівчиною. Але в глибині очей бачу страх. Знає, що мені плювати на думку оточуючих, від погроз одним клацанням пальців переходжу до дій. Якщо, звісно, мене спровокувати.

― Перевіримо!

Знову погляд на дівчину.

― Боїшся мамцю розчарувати?

Ох, малий, знав би ти, що це в шістнадцять років таким ображають, у двадцять вісім плювати.

― Вона й твоя матір! А ти своїми вибриками її засмучуєш. Стьопа, в неї день народження, ювілей. Гості зібрались в ресторані, не починають через тебе.

― Я сказав батьку, що мене не буде! ― вперше чую щирі почуття. Й ці почуття ― образа. 

― Ти батьку казав!? Після того, як розбив машину, бо бухий сів за руль! Пощастило штрафом обійтись!

― Ти знаєш, що він у мене все відібрав! Машину, гроші на картку не присилає. Як мені тепер в універ добиратись?

― Поспівчувати? ― суплюсь. ― Проїзний є. Метро! Тато ще вірить, що з тебе щось путнє виросте, якщо гайки прикрутити.

― Путнє? Як ти? ― кривиться. ― Золотий синочок, зацілований в дупу.

― Ти береги не попутав? Кого з нас цілували? Я рахую до трьох. Якби не матір, лишили б тебе розгрібати проблеми…

― То лишіть! Чого ви?

Стискаю губи. Ой, з якою б радістю. Але мамі щоразу гірше, серце підводить. Допомогла б пересадка, але донорів нема. Та навіть якби знайшлись, звісно зроблять вибір в сторону молодої людини, а не жінки, якій уже під шістдесят. Розумію цей вибір, логікою розумію, а от серцем…

― Даю три хвилини. Прощайся зі своєю… ― дивлюсь на розмальовану дівицю з надутими губами. Вона стріляє в мене зацікавленими поглядом. Бридко. ― Пасією… ― нарешті підбираю епітет, хоча на язику вертиться геть інше слово. 

― Стьопа! ― тріпоче віями. ― А як же… ти мене лишиш? я ж…. ― її очі обшарюють стіл. О так, розумію, платити за замовлення доведеться мені. 

Кидаю на стіл пару купюр. 

― Залишите офіціанту на чай, ― наказую. ― Я відійду, а в тебе, повторюю, три хвилини.

Дівиця щось лепече, Стьопка вуркоче заспокійливо. Мабуть, єдине в чому мій молодший братик справжнісінький ас ― чіпляти дівок. У мене з цим набагато гірше. Хоча такі як ця мене не цікавлять. А інші… біс його зна де ті інші, точно не на роботі. Я гадав що це не важливо, кар’єра ― все про що думав. Щиро вважав, наполегливість та вміння перекриють всі недоліки. До недавнього часу… Поки мені м’яко не натякнули, що співпрацюватимуть набагато охочіше, якщо я буду, скажімо так, не вільний. А краще жонатий. Зарубіжні компанії з підозрою дивляться на тридцятилітнього чоловіка без сім’ї, чи хоча б стабільних стосунків. Вважають ненадійним. Дурня! Але хіба моя думка щось змінить?

Кидаю погляд на годинник. Дві хвилини. Гаразд, дам їм ще трохи, прощаються вони бурхливо.

А сам звертаю у закуток. Туалет... Гаразд. Руки хоч помию. Неприємне відчуття після того, як пройшовся по вулиці, торкався ручок. 

― Зайнято? ― Питаю дівчинку, що вискочила мені назустріч.

Вона кидає на мене який зацькований погляд, На мить здається, що німіє від жаху, так, що навіть не усвідомлює мої слова. Дивна. Але очі неймовірні. Великі. Каро-зелені. З трохи задертими вгору кутиками, як у кішки. Вперше бачу такі.

― В туалеті! ― пояснюю. ― Ви в черзі? 

Трохи плутається, але таки відповідає:

― Так у черзі! 

Готуюсь чекати. Стьопці явно щастить. Знічев’я далі розглядаю сусідку. Гарненька, темне волосся, трохи нижче плечей. Акуратний носик, Губи, пухкі, натуральні. Дуже гарненька. І молода. Студентка. Светр якийсь безглуздий чи то з котом, чи то жабою. Нісенітниця якась. Але виглядає мило. Як і сама хазяйка светра.

Шкода, що потім з таких милих невинних дівчат виростає щось схоже на ту дівку, що висить на Стьопі. Коли в них та програма меркантильності й стервезності вмикається? Після двадцяти? Двадцяти п’яти? Але зараз це дівча точно б засоромилось так на людях поводитись як Стьопкина. Вона, мабуть, на такого як братик, не глянула б, як і він на неї. Може ще й не цілувалось ні з ким, не зустрічалась.

Але тільки-но ця думка мелькає в голові, як мене щось шарпає уперед, і та невинна дівчинка притуляється губами. Якого біса!