Тібор

Безкраїм степом іде мандрівник. Кожен крок дається йому важко, та він твердо знає: зупинятися не можна. Спрага й голод висмоктують останні сили. Озираючись довкола, він не бачить нічого, що могло б укрити від палючого сонця, і повільно, але вперто рушає далі.

Мені не можна зупинятися, — повторює він подумки.
— Вони йдуть за мною.

Втома звалює його на землю. Деякий час він лежить, вдихаючи гарячий пил, а тоді, зібравши рештки сил, підводиться. Вдалині вимальовуються темні обриси дерев. Одна думка про тінь і перепочинок наповнює затерплі ноги новою силою — і він знову йде вперед.

Підійшовши ближче, мандрівник завмирає. Посеред неосяжної пустки здіймаються три велетенські дуби. Під найбільшим лежить плаский камінь, з-під якого срібною ниткою витікає струмок і впадає в крихітне озерце. Вода в ньому така прозора, що, якби не тихе дзюрчання, її можна було б і не помітити.

Не вагаючись, мандрівник припадає до води: п’є жадібно, занурює обличчя в прохолоду. Втамувавши спрагу, він сідає, спершися на стовбур дуба — дивно м’який, мов перина з добірного гусячого пуху. Та попри втому й затишок сон не приходить.

Спогади накочуються хвилею. Перед очима спалахує вогонь — його дім палає, а навколо лежать тіла рідних.

Як же я тепер без них?

Він закриває обличчя долонями, і крізь пальці тихо скочуються сльози.

Раптом лунає хриплуватий, але напрочуд приємний голос:

— Гарне місце для відпочинку, чи не так?

Мандрівник підводить голову й бачить навпроти себе чоловіка, який зручно вмостився під деревом. На ньому химерний одяг — пошарпаний, але, без сумніву, дорогий. У руках він тримає дивний музичний інструмент.

— Авжеж, гарне, — не чекаючи відповіді, продовжує незнайомець. — Про таке й мріяти не доводилося. Найкраще з усього, що я коли-небудь створював.

Мандрівник розуміє: перед ним або божевільний, або маг. І те, й інше не надто заспокоює. Та він усе ж озивається:

— Так, кращого місця й не вигадаєш.

Незнайомець підводиться й театрально вклоняється:

— Це творіння музики. Тібор — моє ім’я. І моя музика — до ваших послуг.

Божевільний, — вирішує мандрівник, але з ввічливою усмішкою відповідає:

— Я Андерс. Іду на захід.

— А-а… біженець?

Серце Андерса стискається. А раптом це посланець солдатів?

— Ні! Я просто…

— Та годі, хлопче, — усміхається Тібор, не даючи договорити. — Я ж не сліпий і не дурень. Хто ж вирушає в дорогу без жодних припасів? Та й видно, що ти біг довго. Гаразд, розповіси все завтра. А зараз тобі треба відпочити.

Він бере інструмент і починає грати.

Андерс ніколи не чув нічого подібного. Мелодія огортає його, мов тепла ковдра, змушує тремтіти кожну жилку. Вперше з тієї миті, як він утік з міста, Андерс забуває, що залишився сам у цьому світі, — і засинає.

Прокинувшись, він почувається так, ніби спав цілу добу. Біля озерця Тібор щось варить у казанку над вогнем. Повітря наповнює ароматний запах, і Андерс раптом усвідомлює, як страшенно зголоднів.

— Доброго ранку. Хоча ні — вже день, — каже Тібор.

 — Ти добре поспав. А я саме приготував обід. Часу в нас небагато, тож їж.

— Дякую тобі, Тіборе, — щиро відповідає Андерс.

 — Але я не розумію, як тут з’явилася ця оаза? І як ти сам опинився посеред степу?

— Я лише мандрівний бард. А оаза — це справа моїх рук.

Він простягає Андерсу інструмент.

— Цю лютню створив один надзвичайно могутній маг. Він вклав у неї всі свої знання і, здається, навіть душу. Існують музичні гармонії, здатні творити дива. Гармонія природи дозволяє створювати такі місця, як ця оаза. Гармонія життя — зцілювати рани й хвороби. Але для дива замало самої мелодії. Потрібна ще й душа.

Тібор дивиться просто в очі Андерсу.

— Саме тому я створюю оази поблизу міст, охоплених війною. Знесилені біженці не можуть пройти повз. Я даю їм воду, спокій і відпочинок. А натомість забираю їхню душу. Так я й творю дива. Між іншим, це моє улюблене заняття.

Він знову починає грати — ту саму мелодію, що обіймає свідомість і тягне в сон.

Андерс відчуває, як важчають повіки. Світ повільно тьмяніє, розпливається, ніби загорнутий у туман. Він намагається зосередитися, втримати бодай одну думку, та музика наполегливо витісняє все інше.

От і все, — встигає подумати він.

Темрява огортає його, але не поглинає повністю. Десь глибоко всередині залишається тихе відчуття присутності — щось уперте, мовчазне, таке, що не піддається ані мелодії, ані сну.

Андерс завмирає, занурений у глибокий, неприродно тихий сон.

Тібор замовкає. Деякий час він мовчки дивиться на юнака, потім ледь помітно хмуриться.

— Цікаво… — тихо мовить він.

Він кладе лютню поруч і всміхається — повільно, уважно, наче вперше бачить у мандрівникові не жертву, а можливість.