2.

Сонце вже висіло над садом, коли я вийшла до галереї. Повітря пахло трояндами й нагрітим каменем, а корсет під сукнею впирався в ребра так, ніби хотів нагадати: ти не дихай занадто глибоко, ти тут не для себе.

Я зупинилася біля колони. Знизу долинали голоси — тихі, як завжди, коли він приходить.

Еліас уже був у саду.

Стояв спиною до мене, високий, у темному дублеті, що облягав плечі так, ніби тканина була створена саме для його тіла. Волосся, чорне й густе, зібране в низький хвіст, ледь торкалося коміра. Він не повертався. Ніколи не повертався першим.

Біля нього стояла Клариса. Моя молодша сестра. Її світле волосся сяяло на сонці, як завжди, ніби хтось спеціально розсипав навколо неї золотий пил. Вона сміялася — тихо, дзвінко, злегка нахиляючи голову вбік, і її пальці гралися стеблом троянди, яку він щойно зірвав для неї.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося — знайоме, гостре, як голка, яку втикали повільно, щоб довше відчувати.

Він нахилився до неї. Не близько. Не так, щоб це виглядало непристойно. Але достатньо, щоб я побачила, як його губи рухаються, коли він щось шепоче їй. Клариса прикрила рот долонею, очі розширилися від несподіванки й радості. Її щоки порожевіли — ніжно, акуратно, як на картинах.

Я стиснула поруччя так сильно, що кісточки побіліли.

Він ніколи не шепотів нічого мені.

Ніколи не зривав троянду для мене.

Я стояла, дивлячись, як він поправляє їй пасмо, що вибилося з коси. Його пальці — довгі, з мозолями від меча, якого він ніколи не носить при мені — затрималися біля її скроні на мить довше, ніж потрібно. Клариса підняла погляд. Її губи розтулилися, ніби вона збиралася щось сказати, але замість слів з’явилася лише тиха посмішка.

Я відчула, як у горлі піднімається щось гаряче й солоне. Ковтнула. Занадто голосно.

Він почув.

Повільно, ніби йому байдуже, повернув голову.

Наші погляди зустрілися.

Його очі — сірі, як зимовий туман над озером. Ні тепла. Ні цікавості. Лише холодна, спокійна уважність, з якою дивляться на гарну меблі — гарну, але не свою.

Він кивнув. Коротко. Ввічливо. Як завжди.

— Доброго дня, леді Вівіана.

Голос низький, рівний. Жодної інтонації. Жодного тремтіння.

Я відкрила рот, щоб відповісти. Губи були сухі.

— Доброго дня, майстре Еліас.

Слова вийшли тихо. Надто тихо. Ніби я боялася, що він почує, як сильно тремтять мої пальці на поручні.

Він уже відвертався. Знову до Клариси. Знову до її посмішки. Знову до її світлого волосся, яке він зараз легенько заправив за вухо.

Я стояла, дивлячись на його спину. На лінію шиї, де видно було тонку жилку, що пульсувала під шкірою. На те, як тканина дублета натягувалася на лопатках, коли він піднімав руку. Я уявляла, як ця тканина ковзає по його шкірі, як вона тепла від його тіла, як пахне ним — деревом, шкірою, чимось гострим і чоловічим.

Я уявляла, як притискаюся до цієї спини. Як обіймаю його ззаду, як мої долоні ковзають по його грудях, як він завмирає — не від байдужості, а від несподіванки. Як його дихання стає нерівним. Як він повільно повертається і дивиться на мене не холодно, а голодно.

Але він не повернувся.

Він взяв Кларису під руку. Легко. Природно. Ніби це саме місце її руки — на згині його ліктя.

Вони пішли далі по доріжці. Її сукня шелестіла по траві. Його чоботи залишали чіткі сліди на піску.

Я продовжувала стояти.

Серце калатало в горлі так сильно, що здавалося, він почує — навіть звідти, знизу.

Я опустила погляд на свої руки. На пальцях — білі півмісяці від нігтів. Я розтиснула кулаки. Долоні вологі.

Я не плакала. Не сьогодні.

Але в грудях щось рвалося — тихо, повільно, як шовк, який тягнуть занадто сильно.

Я дивилася, як вони зникають за поворотом живоплоту. Як її сміх ще довго лунає в повітрі — легкий, чистий, без жодної тіні болю.

Я повернулася до кімнати. Кроки важкі, ніби ноги налиті свинцем.

Закрила двері. Притулилася спиною до дерева. Заплющила очі.

І вперше за довгий час дозволила собі подумати те, що завжди ховала навіть від себе:

Може, досить.

Може, досить чекати, коли він подивиться на мене так, як дивиться на неї.

Може, досить болю, який я сама собі влаштовую щодня.

Я повільно підняла руку. Торкнулася власної шиї. Пальці ковзнули нижче — по ключиці, по верхньому краю корсета. Шкіра гаряча. Серце билося прямо під долонею — швидко, нерівно, живо.

Я відкрила очі.

У дзеркалі навпроти стояла дівчина з рудим волоссям, що падає на плечі, з зеленими очима, які горять не від сліз, а від чогось іншого.

Від злості.

Від голоду.

Від сили, яку я так довго не дозволяла собі відчути.

Я посміхнулася — повільно, ледь помітно.

Це не посмішка для нього.
Це посмішка для мене.
І в цю мить я зрозуміла: сьогодні я більше не чекатиму.
Сьогодні я почну жити. І так я вийду заміж за генерала. Можливо тоді Еліас зрозуміє кого втратив. А Клариса вдавиться заздрістю. Й хоча три дні тому Вівіана дізналася істинну особистість і наміри Еліаса й не витримала. Я була готова все витримати й боротися до кінця.