1.

Мілісент — Вівіана. 
Останнє, що подумала перед смертю: «Це все через той клятий Reels про “як знайти себе в горах”».

Дощ лив так, ніби хтось нагорі вирішив, що Уельс потребує додаткового сезону. Я спіткнулася об корінь, який виріс саме там, де моя нога мала бути, і полетіла вниз. Не драматично, як у кіно — просто «ой, блін» і різкий біль у потилиці. А потім — нічого.

А потім — все з ніг на голову.

Спочатку запах. Не дощ, не мох, не мокрі кросівки. Лаванда. І ще щось солодке, як старі парфуми бабусі, тільки дорожчі. Потім — вага. На грудях, на талії, на ребрах. Ніби хтось загорнув мене в десяток простирадл, а потім стягнув мотузкою.

Я розплющила очі.

Наді мною — балдахін з важкої вишитої тканини. Золота нитка, герб з якимось левом, що виглядає так, ніби йому терміново потрібен проктолог. Стіни — камінь, але прикритий гобеленами. Вогонь у каміні. І тиша. Така тиша, яка буває тільки в місцях, де ніхто не користується феном о сьомій ранку.

Я спробувала сісти. Тіло не слухалося так, як звикло.

— Що за… — голос вийшов високий, молодий і… з акцентом? Не лондонським. Якимось… старовинним?

Двері відчинилися. Увійшла дівчина років шістнадцяти в сірій сукні й білому фартуху.

— Міледі Вівіана! Ви прокинулися! Слава Богу, ви так довго спали після того знепритомнення…

Я моргнула.

— Вівіана?

Служниця підбігла, поклала холодну руку мені на лоб.

— Так, міледі. Ви впали зі сходів учора ввечері. Ледь не розбили голову. Його світлість ваш батько вже послав по лікаря, але той сказав, що це просто переляк.

Я повільно опустила погляд на свої руки. Тонкі пальці. Кільця. Дуже багато перснів. І нігті… ідеальні. Без слідів від клавіатури чи обкушених заусениць.

Я підвелася. Ноги тремтіли, але встали. Підійшла до дзеркала — величезного, в позолоченій рамі.

Звідти дивилася дівчина. Дуже гарна. Бліда шкіра, руде волосся заплетене в складну косу, великі зелені очі, губи, які виглядають так, ніби їх малювали для Instagram-фільтра «естетика Відродження». Але вираз обличчя — абсолютно чужий. Переляканий. Сумний. Як у людини, яка щойно зрозуміла, що програла лотерею життя.

Я торкнулася щоки. Дівчина в дзеркалі торкнулася теж.

— О ні, — прошепотіла я. — Це не сон. Це реальність. Я що коміксів перечиталася?  Я — та сама ідіотка, яка завжди кричала «та ну, я б на її місці все виправила за тиждень».

Служниця злякано притисла руки до грудей.

— Міледі, вам погано? Ви щось сказали про «комікси»…

Я різко обернулася.

— Як мене звати? Повне ім’я.

— Леді Вівіана Елеонора д’Аркур, старша донька його милості графа Рівенфорда, міністра скарбниці Його Величності.

Я видихнула.

— Окей. Вівіана. Добре ім’я. Принаймні не Гвенделін чи якась Ізабелла номер сім.

Я подивилася на своє вбрання — біла нічна сорочка з вишивкою, зверху важкий халат. І раптом відчула, як щось стискає ребра.

— Це… корсет? Під сорочкою?

Служниця кивнула, ніби це було очевидно.

— Звичайно, міледі. Ви завжди спите в ньому, щоб постава залишалася…

Я підняла руки.

— Знімай. Зараз же. Знімай цю середньовічну тортуру.

— Але міледі!

— Знімай, або я сама порву його зубами. Я не жартую.

Служниця, тремтячи, почала розшнуровувати. Я дихала все глибше й глибше, відчуваючи, як повертається життя в легені.

Коли останній шнурок ослаб, я видихнула так голосно, що служниця здригнулася.

— О боже. Я знову можу дихати. Це офіційно найкращий оргазм мого життя.

Дівчина почервоніла до вух.

— Міледі… ви сьогодні… дуже… незвичайні.

Я посміхнулася — вперше по-справжньому.

— Ти навіть не уявляєш.

Я підійшла до вікна. За ним — середньовічний сад, вежі замку, далека димка над лісом. 1427 рік, якщо вірити пам’яті тіла, яка раптом почала підкидувати мені уривки: батько, сестра Кларисса, уроки з учителем Еліасом…

І весілля. Через чотири тижні.

З генералом…

Я наморщила лоба. Тіло знало. Ім’я спливло саме.

Лорд-генерал Гедеон Рокгрейв.

Суворий. Високий. Вдівець. Людина, від якої вся прислуга ховала очі.

Я повернулася до служниці.

— Слухай… як тебе звати?

— Емма, міледі.

— Емма. Принеси мені щось зручне. Без корсета. Без цих дурних рукавів, в яких можна потонути. І дзеркало якнайбільше. І… є в цьому замку дзеркало в повний зріст?

Емма похитала головою.

— Тільки маленьке, срібне.

— Окей. Тоді принеси все срібне, що є. І глечик води. І мило. Справжнє мило, а не ту гидоту з жиру й попелу.

Емма дивилася на мене, як на привида.

Я підморгнула.

— Не бійся. Я не збожеволіла. Просто… вирішила, що більше не гратиму за чужими правилами.

Я повернулася до дзеркала й тихо, тільки для себе, додала:

— Вівіана, вибач. Але твоя версія сумного кінця скасовується. Тепер тут головна я. І в мене є місяць, щоб зробити так, щоб я не просто не ненавиділа своє життя — а щоб  прокидалася з посмішкою.

Я посміхнулася своєму відображенню — вже не сумному, а хижому.

— Почнемо з того, що я не надіну цей клятий корсет. Ніколи. Навіть на весілля.

Емма тихо зойкнула.

Я розсміялася.

— О, ти ще багато чого почуєш, Еммо. Багато матюків. І, можливо, пару ідей, від яких у твоєї мами волосся стане дибки.

Я глибоко вдихнула вільними легенями.

— Ну що, середньовіччя. Готуйся. Лондонська дівчина приїхала. І вона дуже зла на гравітацію.

Любі друзі, вітаю вас на сторінках цієї книги. У світі кохання і пристрасті. Сподіваюся вона вам сподобається і ви її оціните сердечком, або коментарем. Щиро дякую. Всім мирної ночі!⭐️⭐️⭐️🔥🔥🔥🔥