Розділ 19 "Контроль і спокуса"

Дамір

Душ був гарячим. Пар заповнював приміщення, краплі стікали по шкірі, змиваючи залишки напруги. Я стояв під струменями води, закривши очі, і намагався впорядкувати думки. Вона лежала десь у іншійй кімнаті, спокійнеа, але ця спокійність лише посилювала мою напругу. Я відчував себе водночас збудженим і настроженим, як хижак, що спостерігає за здобиччю, але не знає, що найдрібніший рух може зруйнувати ситуацію.

Руки обвивали струмінь води, а розум крутив події вечора: її опір, бійку на вулиці, поцілунок у машині, її сльози і гнів. Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як спазм у грудях трохи стихає. Кожен рух її тіла, навіть в уяві, змушував серце битися частіше. Пар розсіювався, вода текла, але я знав: ця ніч ще не закінчилася.

Я вишов з ванної, загорнувшись у рушник. 

Ніч була тихою, крім слабкого шелесту міських вогнів за вікном. Я стояв біля дверей її кімнати, вагаючись лише секунду. Потім обережно відкрив двері і увішов. Підсвічування від вулиці малювали силуети на підлозі. Вона лежала на ліжку, піжама, волосся трохи скуйовджене, плечі напружені. Дихання рівне, але мені здалося, що її тіло досі напружене від події ночі.

Я залишився стояти кілька секунд, спостерігаючи. Вона не помітила мене. Її очі були закриті, губи злегка стиснуті - тонка лінія самоконтролю. Я відчува дивний сплеск: захист, ревнощі і... щось інше. Я відчува кожне тремтливу м'язину, кожен рух грудей, що відбивав її серцебиття. Я розумів: вона сильна, але людина всеодно втомлюється.

Я ступив трохи ближче, тихо, щоб не порушити її спокій, і зупинився біля ліжка. В голові крутилася думка: "Вона не знає, що я тут. І це добре. Вона повинна спокійно заснути". Але водночас мене підсетігало почуття власної безсилості: я не міг просто сидіти осторонь, коли все, що сталося, залишило слід у ній.

Я спостерігав. Її щоки, злегка рожеві від втоми: спокійний, майже дитячий вигин губ; м'які руки, що спиралися на ковдру. Моє серце прискорилось від усвідомлення, що навіть у цьому стані вона залишилась неймовірно живою, недоторканою. 

Я зробив крок назад і тихо залишив кімнату. Не торкався її, не порушував.. Лише хотів бути поруч, залишатися тихим захисником у темряві, поки вона віпочиває.

Квартира була залита м'яким ранковим світлом. Я побачив її на кухні: піжама, трохи скуйовджене волосся, очі, що не прокинулися повністю, але зосереджені і холодні. Вона виглядала неймовірно живою і недоторканою водночас.

-Добре спалося? - спробував я звучати спокійно, але голос видав моє нетерпіння.

-Непогано, - відповіла вона коротко, не дивлячись на мене.

Сніданок був мовчазним. Я помічав кожен її рух: як вона бере ложку, як підіймає горнятко, як злегка напружує плечі, коли дивиться на мене. Напруга між нами була щільна, майже матеріальна.

-Ти не можеш весь час стояти тут як тінь, Дамір, - сказала вона нарешті, різко. -Я можу сама...

-Я знаю, - різко перебив я. -Але я не можу залишити тебе так.

Вона зупинилась, очі блиснули. Я підійшов ближче. Сила, холод і напруга, що пульсувала в мені, не давали відступити.

Я нахилився і поцілував її. Спочатку обережно - губи були її м'які, спокійні, але з тонким підтекстом відчуження. Та цей спокій розтопив щось у мені. Кожен рух губ, легкий дотик - і серце забилося шалено. Це був поцілунок, що одночасно хвилює і відчувається як виклик.

Вона відповіла. Не сміливо, обережно, ніби намагаючись втримати дистанцію але все ж... відповідь була. І цього вистачило, щоб я відчув розгубленість - раптом у моїх руках опинився не контроль, а щось крихке, живе, непердбачуване.

Я відступив на долю секунди, дивлячись на неї. Її очі, губи, тон обличчя - все зупинило дихання. І водночас мене охопила рішучість.

-Ти не втечеш від цього, - сказав я спокійно, але твердою рукою взяв її за плечі, тримаючи близько. -Я все ще тут. І не збираюст йти.

Вона затремтіла, але не відійшла. Вона дивилась на мене - злість, страх, цікавість і трохи здивування в одному погляді.

-Дамір... - прошепотіла вона, і голос тремтів, але не відступав.

Я стиснув плечі, підтягнув ближче і повторив поцілунок. Тепер глибше, твердіше, як сигнал того, що я контролюю ситуацію. Моя розгубленість зникла, залишався лише холодний розум і чітке відчуття - її відповідь на мій рух.

Вона не була сміливою. Вона відповідала обережно. Але відповідала. І цього вистачило, щоб я відчув перемогу - не над нею, а над хаосом цієї ночі, над власним відчуттям втрати контролю.

Я відступив, дозволивши їй відійти. Але цього разу вже не відчував напруги страху - тільки той глухий, глибокий ритм, який залишився пісця поцілунку.