Розділ 18 "Коли тиша говорить"

Ангеліна

Квартира зустріла мене звичною тишею, але сьогодні вона була іншою - густішою, напруженішою. Я відчула це одразу, щойно зачинила двері. За моєю спиною стояв Дамір. Його присутність відчувалася фізично, ніби повітря стало важчим.

Я вперлась на кухонний стіл і глибоко вдихнула. Руки тремтіли - від злості, від перевтоми, від того, що все вийшло з-під контролю. 

Я не хотіла цього вечора. Не хотіла бійки. Не хотіла, щоб він бачив мене такою - наляканою, розгубленою, надто живою.

І водночас... він був там. коли треба.

Я подивилася на нього. Високий, зібратий, у темному одязі, який підкреслював його жорстоку поставу. Його обличчя було спокійним, але я вже знала - цей спокій оманливий. Темні очі, уважні, холодні, але сьогодні в них було щось інше. Напруга. Втома. І ще щось, що він ретально ховав.

-Я піду в душ, - сказала я сухо.

Він лише кивнув.

Гаряча вода змивала запахи клубу, шум, страх. Я стояла під струменями довше, ніж зазвичай, намагаючись зібрати думки. У дзеркалі я побачила себе справжню - без макіяжу, без захисту. І це лякало.

Я перевдягнулась у просту піжаму - м'яку, домашню, таку, в якій зазвичай дозволяю собі бути слабкою. Вийшла у вітальню - і одразу наштовхнулась на нього.

-Ти досі тут, - сказала я різкіше, ніж хотіла.

-Так.

Я підійшла ближче і, не дивлячись у очі, вперлась руками йому в сталеві груди, намагаючись відсунути його в бік дверей.

-Даміре, будь ласка. Йди. Я вже вдома. Мені нічого не загрожує.

Він навіть не поворухнувся.

-Я не піду, - відповів спокійно. -Не цієї ночі.

-Ти впертий, - видихнула я, опускаючи руки.

-А ти втомлена.

Я мовчала кілька секунд. Потім здалася. Не тому зщо хотіла. А тому, що сил сперечатися більше не було.

-Добре, - тихо сказала я. -Але ти спиш у вітальні.

Я дістала з шафи чисту постіль, застела диван акуратно, майже машинально. Подала йому рушник.

-Можеш прийняти душ. Рушник чистий.

-Дякую, - коротко відповів він.

Я пішла в спальню, не озираючись. Лягла в ліжко, втупилась у стелю. Тіло було виснажене, але думки не замовкали.

Перед очима знову і знову з'являвся він: його рухи на вулиці, голос, яким він наказав хлопцеві відійти, тиша в машині, той поцілунок - раптовий, неправильний, але такий живий.

Я злилась. На нього. На себе. На те, що серце досі билося швидше, коли я згадувала його близькість.

Я не знала, що відчуваю. Подяку. Злість. Страх. Потяг. Усе одразу.

Десь у вартирі тихо зачинились двері ванної. Я почула його кроки, відчула, як він знову став частиною цього простору.

Я не помітила, як думки почали розчинятися, як дихання вирівнялось, як втома взяла своє. 

Я заснула з його образом у голові - неспокійним, суперечливим, небезпечним.

І надто важливим.