Розділ 17 "Межа"

Дамір

Я побачив її ще з іншого боку вулиці.

Вона стояла під ліхтарем, трохи осторонь, з телефоном у руці. Напружена. Занадто зібрана для нічного клубу. Так стоять люди, які не почуваються в безпеці, але не хочуть цього показувати.

Поруч з'явився він. Я одразу зрозумів - проблема. Надто близька дистанція. Її плечі напружились, вона зробила крок назад. Він - уперед.

Я не думав. Не аналізував. Просто підійшов.

-Руки забрав, - сказав я спокійно.

Такі голоси не кричать. Вони наказують.

Хлопець спробував зухвало усміхнутися, Але в очах уже промайнула нерішутість. Він штовхнув мене - помилка. Одна. Єдина.

Я діяв швидко. Без злості. Без бажання довести щось. Просто прибрав загрозу. Кілька точних ударів - і він на землі.

-Іди, - сказав я. -Поки можеш.

Він підірвався і швидко побіг.

Я обернувся до Ангеліни. Вона стояла бліда, з піднятими очима, ніби тримала удар, що вже минув.

-Я не просила, - сказала вона.

-Знаю, - відповів я. -Але це не змінює ситуації.

Вона тремтіла. Хоч би що вона говорила - тіло не бреше. Я підняв її на своє плече, і вона, як не дивно почала пручатись, бити мене по спині, лаятись. Я мовчав.У такі моменти слова зайві.

У машині вона мовчала. Це мовчання було гірше за крик.

Біля її дому, звичайно, вона зірвалася. Я так і думав.

-Ти не мав права!

-Я мав обов'язок.

-Перед ким?!

-Перед собою.

Коли я нахилився її поцілувати - це не було заплановано. Це була помилка. Усвідомлена. Її реакція була миттєва - ляпас.

Я прийняв його.

Вона вибігла з машини, а я - за нею.

-Я не поїду, - сказав я, коли вона уже відмикала двері своєї квартири.

-Ти не маєш права заходити.

-Маю. Поки ти не заспокоїшься - я буду поряд. І це не підлягає обговоренню.

У квартирі було тихо. Надто тихо. Вона скинула взуття різким рухом, пішла на кухню, з силою поставила склянку на стіл.

-Ти зруйнував мені вечір, - сказала вона, не дивлячись на мене.

-Я його завершив, - відповів я. -Інакше він міг закінчитися гірше.

Вона повернулась. Очі блищали від злості і сліз. Я на фізичному рівні не міг дивитися, як вона плаче.

-Ти думаєш, що маєш право вирішувати за мене?

-Я знаю, що ти сильна. Але сила - не броня.

Вона мовчала. Дихала важко. Її груди підіймалися дуже швидко і я просто завис на цьому видовищу. І відчув, що моєму дружку також подобається ця картина. Але я не рухався з місця.

-Я нікуди не поїду, - сказав я рівно, хоча це було дуе важко. -Не сьогодні.

-Ти мене лякаєш.

-Я тебе оберігаю. І це дві різні речі.

Вона опустилась на стілець, закрила своє прекрасне личко руками. Злість поступово змінювалась втомою.

Я залишився стояти. Хоча мав велике бажання обійняти та нагнути її на цьому столі. 

Але я не торкався.

Не тиснув.

Не відступав.

Ця ніч не про контроль над нею. Вона була про те, щоб не втрачати межу - між силою і владою, між захистом і нав'язуванням.

І я вперше не був певен, де саме проходить ця межа.