розділ 16 "Ніч, яка вийшла з-під контролю'

Ангеліна

Клуб залишився позаду, але музика ще глухо гупала в голові, ніби не хотіла відпускати. Холодне повітря різонуло шкіру - я інстинктивно обійняла себе руками й дістала телефон. Таксі довго не підтверджувалося.

Вулиця була напівпорожня. Ліхтарі світили тьмяно, асвільт блищав після недавнього дощу. Я зробила кілька кроків убік від входу - і почула незнайомий голос.

-Гей... така гарна і зовсім сама?

Я не обернулася. Вже знала, що це за тон.

-Відійди, - сказала спокійно, хоча всередині все напружилось.

Він підійшов ближче. Надто близькл. Запах алкоголю, самовпевнена посмішка, погляд, що ковзнув по мені без дозволу.

-Та не будь такою серйозною, - він торкнувся мого ліктя. -Я ж просто...

Я різко смикнула руку.

-Не чіпай мене.

-Ой, яка зла, - усміхнувся він і знову потягнувся.

І в ту ж миить між нами встав хтось ну дуже великий.

-Я сказав: руку забрав.

Голос був низький, рівний. Без крику. Без сумнівів.

Я підняла очі - і серце зробило болісний стрибок.

Дамір.

Темний селует, напружена постава, погляд, від якого хотілось відступити. Навіть хлопець на секунду розгубився.

-А ти хто такий? - огризнувся він.

-Останнє попередження, - відповів Дамір.

-Відійди.

Хлопець штовхнув його.

Все сталося надто швидко. Різкий рух. глухий удар, ще один. Я відступила, відчуваючи, як ноги стають як вата. Дамір рухався чітко, без хаосу - як людина, яка не б'ється, а усуває проблему.

Хлопець впав.

-Зникни, - холодно сказав Дамір. -І забудь, що бачив її.

Той щось пробурмотів і, кулькаючи, пішов геть.

Я стояла, не знаючи, що сказати. Адреналін гудів в крові.

-Я... я не просила, - нарешті вимовила я. -Я б впоралась.

Він подивився на мене уважно. Надто уважно.

-Ні, - тихо сказав. -Ти тремтиш.

Я хотіла заперечити - і не встигла.

Він закинув мене на своє плече.

-Пусти! - я вдарила своїм кулачком по його великій спині. -Ти взагалі нормальний?!

-Ти їдеш додому, - коротко. -Крапка.

Я борсалась, але сили швидко зникли. Всередині кипіла злість, сором, страх - усе різом. У машині я мовчала, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.

Біля дому я вибухнула.

-Ти не мав права! - голос зірвався. -Ти завжди так робиш? Вирішуєш за інших?

-Я не дозволю, щоб тебе чіпали.

-Я не твоя! - крикнула я. -Ні на роботі. Ні поза нею!

Він різо нахилився до мене та поцілував...

Поцілунок був короткий. Жорстокий. Не про ніжність - про напругу. Про те, що накопичилось і вирвалося без дозволу.

мене пришило струмом.

І я вдарила його.

-Ніколи, - прошепотіла я, задихаючись. Чуєш? Ніколи так не роби, я тобі не іграшка.

Я вискочила з машини. Сльози самі покотилися - злі, гарячі. Я ненавиділа те, що він бачив мене слібкою. Що торкнувся без дозволу. Що врятував - і зруйнував мою рівновагу, яку я старанно вибудовувала.

-Ангеліно, - він пішов за мною. -Я не поїду.

-Йди, - сказала я, не обертаючись.

-Ні, поки ти не заспокоєшься - я буду поруч.

І що тепер робити...

Я відчинила двері квартири, розуміючи, що це помилка, про яку я потім буду дуже шкодувати та гристи себе зсередини.

Але ще більше розуміючи: від цієї ночі втекти вже не вийде.