Розділ 12 "Коли напруга сказала більше за слова"

Ангеліна

Я сіла в машину мовчки. Надто мовчки. Дверцята зачинилися глухо, ніби відрізали мене від повітря. Дамір завів двигун, але не рушив одразу. У салоні повисла тиша - густа, важка, така, що тиснула на груди.

Я дивилася прямо перед собою. Якби я подивилася на нього - вибухнула б. А я ще не знала, що в мені вибухає: злість, сором чи те небезпечне тепло, яке він викликав своїм різким "ні".

Ми виїхали з парковки. Я рахувала секунди. Він - світлофори.

-Ти міг не робити цього так, - сказала я першою. Голос був рівний, але це коштувало мені зусиль.

-Як саме? - відповів він спокійно, не відводячи погляду від дороги.

-При всіх. За мене. - Я стисла пальці. -це було... принизливо.

Він мовчав кілька секунд. Я відчула, як напружилися його плечі.

-Він перейшов межу, - сказав нарешті. -Я її поставив.

-Ти не мав права, - різко відповіла я і повернулася до нього. -Я могла відповісти сама.

-Могла, - погодився він. -Але не встигла.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

-Ти вирішив за мене, - прошепотіла я. -Знову.

Він різко загальмував біля узбіччя. Машина зупилилася, і тиша стала ще густішою.

-Ти хотіла поїхати з ним? - спитав він.

Я розгубилась.

-Це немає значення.

-Для мене має, - відповів він і нарешті подивився на мене.

Його погляд був темним. Не злим. Напруженим.

-Ти не мій власник, Дамір, - сказала я тихо. -І не мій охоронець.

-А ти моя співробітниця, - різко відповів він. -Але він дивився на тебе не як на колегу.

-І що? - я нервово всміхнулась. -Люди дивляться.

-Не так.

Ми мовчали. Я відчула, що серце калатає десь у горлі.

-Ти знаєш, як це виглядало? - запитала я. -Ніби ти... ревнуєш.

Він відвернувся. Його пальці міцьніше стиснули кермо.

-Я не маю на це права, - сказав він глухо.

-Але зробив, - прошепотіла я.

Він знову завів машину і рушив. Дорога ковзала під колесами, а в мені все ще стояла напруга.

-Я не хочу, що ти так за мене говорив, - сказала я після паузи. -Навіть якщо ти маєш добрі наміри.

-А якщо я не мав добрих? - раптом спитав він.

Я здригнулась.

-Що ти маєш на увазі? 

Він не відповів відразу.

-Я не міг слухати, як він пропонує тобі вечерю, - сказав він повільно. -Не сьогодні.

-Чому?

-Бо ти сиділа поруч. Бо я бачив, як він на тебе дивиться. Бо я... - він замовк.

-Бо що? - мій голос затремтів.

Він різко повернув на бічну вулицю і знову зупинив машину. Занадто близько. Занадто різко.

-Бо я не витримав, - сказав він тихо.

Я дивилась на нього, не знаючи. що відповісти. У грудях все стискалося.

-Це небезпечно, - прошепотіла я. -Те, що між нами.

-Я знаю, - відповів він. -Саме тому я мовчав.

-Але сьогодні ти не мовчав. 

Він нахилився трохи ближче. Я відчула його подих.

-Бо сьогодні я зрозумів, - сказав він. -Що можу тебе втратити ще до того, як дозволю собі хотіти.

Ці слова обпекли.

Я не річ, - сказала я майже беззвучно.

-Я знаю, - відповів він. -Саме тому мені так важко.

Ми сиділи в машині, надто близько, надто тихо. Я відчула, як між нами щось тягнеться - невидеме, але сильне.

-Якщо ти ще раз таке зробиш, - сказала я, дивлячись йому в очі. -Я не промовчу.

-А якщо я не зможу зупинитись? - відповів він.

Я не знала, що страшніше - його питання чи те, що я не відвернулася.

Бо в ту мить я зрозуміла: ця напруга більше не була випадковою. І відступати уже нікуди.