Розділ 9 "Тиха близькість"

Дамір

Коли Ангеліна залишилася в мене вдома, простір раптом перестав бути просто кімнатами. Він наповнився паузами, у яких хотілося мовчати, і сенсами, які не потребували слів. Я зловив себе на дивній тиші всередині - тій, що з'являється не від самотності, а від присутності. Наче хтось тихо торкнувся мого життя й не поспішав прибрати руку.

Ранок прийшов непомітно. Я прокинувся від запаху - теплий, простий, домашній. Вона готувала сніданок. Не для жесту, не для ролі, а так, як готують, коли хочуть поділитися спокоєм. Я стояв у дверях і думав, що справжня близькість - це не нічні зізнання, а ранкові рухи без свідків. Мене накрила хвиля вдячності й легкого страху: якщо звикнути до такого, потім важко відпускати. Але я не тікав від цієї думки. Навпаки - дозволив їй осісти.

Я чекав її у вітальні. Час тягнувся повільно, ніби перевіряв мене на терпіння. Я чув, як у ванні стиха хлюпала вода, і ловив себе на тому, що посміхаюсь стінам. Коли вона вийшла, у моїй футболці та моїх спортивних штанах, щось усередині різко змістилось. Це було не про вигляд - це було про належність. мІй одяг на ній виглядав так, ніби знайшов правильне місце. Серце почала швидше битися, але не від бажання, а від ніжності, яка раптово стала фізичною. Я відчув гордість, тиху й майже сором'язливу, і водночас - відповідальність. Хотілося підійти, торкнутися плеча, але я залишався на місці, даючи цій миті бути саме такою: крихкою і справжньою.

У машині ми їхали мовчки. Місто пропливало, як думки, що не встигаєм впіймати. Я відчував її поруч - не як тіло, а як ритм. Мені здавалося, що кермо знаєм більше за мене: воно тримало напрям, поки я дозволяв собі бути незібраним. Я думав про те, як дивно міняється час, коли поруч хтось важливий: хвилини стають об'ємними, а плани - менш категоричними. Я не намагався нічого вирішити. Лише їхав.

Коли я зупинився і залишився чекати в машині, з'явилась інша тиша - напружена. Очікування оголює. У ньому завжди видно, ким ти є насправді. Я дивився у дзеркало і ловив себе на усмішці без причини. Думав, що, можливо, найсміливіше - це не робити кроків, а дозволити їм статися. Я чекав не на подію, а на відчуття.

Коли Ангеліна вийшла з під'їзду, я на мить забув, як дихати.

Це був той рідкісний момент, коли реаліність перевищує очікуваність, і мозок не встигає за серцем. Мереживна сорочка лягала на неї так, ніби було створена не дизайнером, а моєю уявою. Вона не оголювала - вона натякала. Спідниця з розрізом уздовж стегна розсікала простір кожним кроком, і в цьому руші було більше сили, ніж у будь-якому виклику. Високі шпильки не робити її вразливою - вони робили її впевненою, зібраною, небезпечно красивою.

Я відчув, як у мені прокидається щось первісне, але воно дивно поєднувалось з повагою. Це не було бажання взяти - це було бажання стриматись. Стояти. Дивитися. Запам'ятовувати. Її пряме волосся, закручене на кінчиках, здавалося продовженням думки: стримано, але з характером. Легкий макіяж не приховува її - він лише підкреслював те, що й так було очевидним.

У мене з'явилась гордість. Гостра, тепла, майже болісна. Усвідомлення того, що ця жінка щойно була у моєму просторі, пила каву з моєї чашки, ходила моїми кімнатами - і тепер виходять у світ такою. Контраст між ранковою тишею і цією візуальною силою збив з пантелику. Я зрозумів, що Ангеліна - не про ролі. Вона може бути домашньою і водночас недосяжною.

Я мовчав бо слова були зайвими. У середині було напруження, схоже на струну: трохи більше - і вона задзвенить. Я впіймав себе на думці, що не хочу аби на неї дивилися так, як дивився я. І водночас знав - вони будуть. Бо таку жінку неможливо не помічати.

І в цю мить я чітко відчув: вона не просто поруч зі мною. Вона мій - виклик. І моя тиша.

Коли вона зробила крок до дверешй машини, я нарешті дозволив собі говорити.

-Ти зараз виглядаєш так, - почав я повільно, - ніби ця машина більше не мій простір, а лише точка старту.

Вона ледь усміхнулась, поправляючи руках мереживної сорочки, яка їй дуже личила.

-Це комплімент чи попередження?

-Констатація факту, - відповів я чесно. -У такому вигляді ти небезпечна для чужої концентрації. І для мої таж.

-Ти ж сам казав, що впевненість - найкращий ексесуар, - сказала вона, зробивши півоберт.

-Я не думав, що ти сприймеж це настільки буквально, - видихнув я. -Шпильки... це удар нижче поясу.

Вона тихо засміялась, але в очах було щось серйозне.

-До речі, - додала Ангеліна, -ти сьогодні їдеш на зустріч з клієнтом, так?

-Так. Інвестори. Доволі складні, - я на мить замовк, оцінюючи її знову. -Вони люблять порядок, впевненість і людей, які знають собі ціну.

-Звучить нудно, - знизила вона плечами.

-Не обов'язково, - я зробив крок ближче. -Я подумав... можливо, ти поїдеш зі мною.

Вона підняла брову.

-У якій ролі?

-У ролі жінки, яка вміє слухати, бачити деталі й змінювати атмосферу одним входом у кімнату, - сказав я без пафосу. -Мені це потрібно.

-Ти впевнений? - її голос став м'якшим.

-Абсолютну. До того ж, - я ледь усміхнувся. -Після того, як ти вийшла з своєї квартири в такому вигляді, приховувати тебе від світу немає сенсу.

Вона затрималась на мить, дивлячись на мене, ніби зважувала щось важливе.

-Добре, - сказала зрештою. -Але з однієї умови.

-Я слухаю.

-Ти не будеш перебивати мене на зустрічі.

Я кивнув.

-Обіцяю. Я взагалі планував просто дивитися і пишатися.

Вона усміхнулась - уже по-справжньому. І я зрозумів: ця зустріч точно запам'ятається клієнтам. Але не з тих причин, які вони очікують.

Я відкрив для неї двері. Вона сіла і ми рушили до ресторану, в якому я точно втрачу контроль, якщо вони не так на неї подивляться або скажуть, щось не те в її сторону.

Любі читачі, Ваша підтримка для мене луже цінна. Кожен ваший коментар, кожна підписка, кожна вподобайка дає мені стимул іти далі та працювати над цією книгою. Це моя перша кига, тому всі емоції головних героїв я проживаю разом з ними. Буду вдячна кожному за підписку для мене це дуже важливо. Сподіваюсь вам сподобається книга. Ваша Анелі))