Розділ 7 "Ранкова метушня"

Ангеліна

Я стояла під душем, вода обпікала плечі й сповзала по спині, залишаючи сліди тепла й тривожного задоволення. Дзеркало над раковиною відбивало моє обличчя - трохи змарніле від нервів, але сповнене думок, які важко було вгамувати. Я вдивлялася в себе, намагаючись розібратись, що саме відчуваю.

Чому мій погляд у дзеркалі здавався чужим? Чому моя власна поведінка, смілива водночас така беззахисна, відбивалася у відображенні, немов окрема людина спостерігала за мною? І Дамір... Його очі, спокійна, впевнені, з тихою силою, що водночас заспокоювала і хвилювала, крутилася в моїй пам'яті. Я відчувала, як він намагався зрозуміти мене, читав мої думки без слів. Можливо, він відчував так само, як і я: змішання страху і бажання, сумніву і таємничої близькості.

Коли вода перестала бити по шкірі, я загорнулась в рушник і лягла в ліжко. Темрява кімнати була ніжною, майже обіймала мене. Я була одна, і це відчуття свободи змішувалося з легкою тривогою. Мої думки плелися в клубок: що сталося, чому я відчула це, як моє серце відгукнулось на його дотики і слова... Я відчула легке тремтіння, але не від болю - від усвідомлення, що йей світ може бути глибшим, ніж я думала. Я думала про межі свободи, про те, що дозволяємо собі відчувати і що приховуємо від інших... і від себе.

Ранок прийшов тихо. Я прокинулась одна, вдивляючись у стелю, і відчула легке здивування - і водночас спокій. Те, що сталося, більше не здавалося страшним. Це було щось справжнє, відчутне, щось, що тепер жило всередині мене. Я зважела кожен рух, кожну думку, намагаючись зрозуміти себе і свої емоції.

Пішовши в душ, я на мить забула про всі хвилювання і зосередилась на собі. Коли вийшла, рушник обгорнув моє тіло, і я накинула футболку Даміра, яку залишила в кімнаті після відходу в іншу кімнату на сон. Вона пахла ним і була теплою на дотик - і це відчуття змусило мене посміхнутися. Думаю він не буде проти, якщо я трішки погосподарюю на його кухні.

На кухні я почала готувати сніданок: збивала яйця, підсмажувала тости, варила каву. Рухи були автоматичні, але думки плуталися: про Даміра, про його погляд вчора, про те, як його присутність ще довго залишалася в повітрі, немов тінь. Я відчула його уважність, хоча він був у іншій кімнаті, відчувала його вплив на мене навіть на відстані.

-Прокинулась? - почулося тихо за спиною.

-Так, - відповіла я, трохи зніяковівши. -Добре спалося.

-Як ти себе почуваєш? - промовив ледве посміхаючись.

-Добре... рана не болить, - відповіла я, посміхаючись.

Він уже тримавчашку кави. Одягнений у футболку і джинси, повністю розслаблений, але уважний. Його погляд зупинився на мені, на футболці, на якій ще лишився його запах тіла.

Він посміхнувся і мовчки поставив чашку кави на стіл. Я продовжила готувати, намагаючись не відчувати занадто сильно, як він спостерігає.

-Ти не хочеш, щоб я допоміг? - запитав він тихо, але з легкою усмішкою.

-Ні, - сказала я, намагаючись виглядати впевнено. - Мені подобається робити це самій.

-Добре, - промовив він, але в його голосі не було ніякої іронії. Він просто спостерігав, тихо.

Я накрила на стіл для нас двох, ставила тарілки з яйцями і тостами. Потім поставила каву. Стояла на місці, дивиоась на нього, і думала, як його присутність впливає на мене, як легко і водночас хвилююче бути поруч.

-Вчорашнє... - почала я тихо, трохи нервово. -Це було... дивно.

Він підняв брови, злегка нахилив голову:

-Дивно? У якому сенсі? 

-Емоційно... і водночас... - я на хвилину замовкла, шукаючи слова. -І справжньо.

Він посміхнувся, спостерігаючи, як я підкладаю тости на тарілку:

-Я радий, що ти відчуваєш це, Я теж.

Ми сіли снідати. Розмова була легкою, невимушеною. Ми обговорювали не тільки роботу, а й те, що сталося вчора. Його спокій допомагав мені говорити більше, а мої слова відкривали перед нами нові теми. Ми сміялися, жартували про дрібниці, і я відчувала, що між нами тепер більше довіри.

-Тобі не болить? - раптом запитав він, повернувшись до мене.

-Ні, - відповіла я, трохи засоромлено. -Все добре.

-Добре, - сказав він і посміхнувся, але в його очах була уважність, як у людини, яка піклується.

Після сніданку я помила посуд, і пшла в свою тимчасову кімнату, щоб переодягнутись. Але згадала, що мій одяг був увесь забруднений кавою.

-Чорт, - сказала  я до себе. -І що тепер робити?

І в той момент в двері кімнати наполегливо постукали:

-Так, я знала, що це Дамір і навіть трішки здивувалася, що він постукав, а не просто увійшов в кімнаті.

-Якщо ти уже готова то ходімо, я відвезу тебе додому, щоб перевдягнутись і поїдемо разом в офіс, - поставив перед фактом він мене.

-Ні, не готова. У мене немає, що вдягнути, щоб поїхати додому. Все зіпсоване кавою. - зі смутком промовила я. Хоча у його очах я побачила вогник, який передався і мені.

-Нічого, я можу дати тобі свої спортивні штани і чисту футболку, всеодно ми будемо їхати в машині.

-Ідея цікава, але як я маю бути у твоїх штанах, якщо мій розмір сорок два, а твій точно не співпадає з моїм. - поцікавилась.

-Ну так, ти права, але там має бути шнурівка. Тому зможеш їх хоча б трішки зав'язати, - з хрипотою у голосі промовив він. Але в очах я чітко бачила, як його веселить йя ситуація.

-Гаразд, всеодно іншого виходу немає.

Через пару хвилин він повернувся з білою футболкою та чорними штанами.

-Переодягайся, я чекаю тебе у вітальні, - з посмішкою на губах сказала до мене.

-Гаразд, - більше серйозним тоном сказала я до нього. Чому його взагалі веселить ця ситуація? Ну скоро сподіваюсь дізнаюсь.

Я почала знімати футболку, яка була на мені та пахнула чимось дуже незвичайним. І помітила, що рана на грудях червона і починала пекти.

Переодягнувшись у нові речі я подивилась на себе в дзеркала і помітила, як посмішка не зникає з мого обличчя не дивлячись на біль від опіку. Тай і очі у мене світились по-іншому, ніби в малої дитини, коли їй дали морозива. І тут я зрозуміла..