Розділ 6 "Ніч під одним дахом"

Дамір

Після того як я відпустив усіх з кабінету, в приміщені запала тиша. Така, що тисне на вуха. Я стояв посеред власного кабінету й намагався заспокоїти дихання, але гнів ще пульсував у крові.

Ангеліна.

Вона не сказала жодного слова, коли я кричав. Не здригнулась. Не сховала погляд. Вона просто стояла - рівно, спокійно, з тією своєю дивною гідністю, яка чомусь бісила й водночас притягувала.

Красива - подумав я вперше так відверто. Не показово. Не зухвало. Тонка фігура, м'які риси обличчя, зелені очі, які дивлять прямо - ьез страху. Вона не намагалась сподобатись. І саме це діяла сильніше за будь-яку гру.

А потім мене чомусь потягнуло в загальний офіс. 

І тоді я побачив це.

Один придурок - навмисно, я бачив це чітко - різко розвернувся з чашкою гарячої кави. Рідина вихлюпнулась просто на Ангеліну.

-Чорт! - вона скрикнула й відсахнулась, притискаючи руку до грудей.

Мене ніби вдарило струмом.

Я був поруч за секунду.

-Ти що, геть страх втратив?! - мій голос був холодний, смертельно спокійний. Такий, після якого людей звільняють без поянень.

Співробітник зблід.

-Забирайся. Негайно.

Я більше не дивився на нього. Увесь мій світ звузився до неї.

Біла сорочка Ангеліни була зіпсована кавою, тканина прилипла до тіла. Вона тремтіла - від болю чи від шоку.

-Треба обробити опік, - сказав я вже м'якше. -Їдемо.

-Я... я можу сама... - почала вона, але я вже знімав піджак і накидав їй на плечі.

-Це не обговорюється.

***

Біля машини дощ тільки починався. Я відчинив дверцята, тримаючи за лікоть. Вона сперлась на мене - несвідомо- і це відчуття пробрало до кісток.

-Там... сильно? - спитав я, коли ми сіли.

-Пече, - тихо відповіла вона. -На грудях теж зачепило.

Я стиснув кермо до побілля пальців.

-Скажи, якщо стане гірше.

-Я тримаюсь, - прошепотіла вона . -Я завжди тримаюсь.

Її профіль, напружені губи, біла тканина, що приховувала більшк, еіж дозволяла бачити... Я відводив погляд, тільки на дорогу.

Ми доїхали швидко. Дощ уже накрапав, коли я заглушив двигун біля будинку. Я вийшов першим, обійшов авто й відчинив їй дверцята.

-Повільно, - сказав я.

Вона вийшла, трохи скривившись. Я підтримав її, відчуваючи тепло її тіла крізь тканину. Вона не відсторонилась.

У будинку я провів її до вітальні.

-Сідай.

Вона обережно опустилась на диван.

-Не рухайся, - додав я. -Я зараз прийду.

Коли я повернувся з аптечою, вона вже розстібала сорочку, намагаючись не зойкнути. Я завмер на мить. Під тканиною була мереживна білизна - темна, тонка, зовсім не схожа на образ "тихої стажерки". Контраст між нісністю й силою знову вдарив по мені.

-Дозволь, - скаав я низько.

Вона кивнула.

Я присів поруч, намагаючись тримати дистанцію, але кожен рух був випробовуванням. Я працював обережно, професійно, але кожен погляд раз у раз ковзав туди, куди не мав.

-Холодно буде, - попередив я, торкаючись ніжної шкіри ватним диском з пантенолом.

Вона здригнулась.

-Нормально...- видихнула. -Просто... Несподівано.

Я зловив її погляд. Між нами зависло щось небезпечне - тиша, наповнена тим, про що не говорять вголос.

-Я не дозволю, щоб з тобою так поводились, - сказав я тихо.

Вона посміхнулась ледь-ледь.

-Я це вже зрозуміла.

За вікном дощ посилився. Телефон показував: таксі до приватного сектору не їздить.

Я  встав, накрив її пледом.

-Схоже, сьогодні ти залишишся тут, - сказав я спокійно, хоча всередині все було зовсім не так.

Вона одразу похитала головою.

-Ні, Даміре... Я не можу. Це неправильно. Я якось... знайду варіант.

Вона вже тягнулась до телефону, але я накрив його своєю рукою.

-Подивись у вікно, - спокійно сказав я.

Дощ лив зливою. Темрява, порожня вулиця, жодної машини.

-Таксі сюди не приїде, - продовжив я тихіше. -А ти з опіком. Я не відпущу тебе в таку погоду.

-Я не маленька, - вперто відповіла вона, але голос зрадницьки здригнувся.

Я зітхнув і підступив на крок, даючи їй простір.

-Я не прошу тебе бути поруч зі мною, - сказав я вже м'якше. -Просто залишся тут. У безпеці. В окремій кімнаті. Я навіть не зайду без дозволу.

Вона мовчала довго. Надто довго.

Я бачив, як вона бореться із собою - гордість, страх, здоровий глузд.

-Це лише на одну ніч, - додав я тихо. -Завтра зранку я сам відвезу тебе.

Ангелінка нарешті кивнула.

-Добре... Але тільки так.

Я відчув, як напруга всередині трохи відпустила.

-Ходімо, - сказав я тихо.

Я провів її коридором, увімкнув світло в гостьовій кімнаті. Вона була світла, акуратна, з великим ліжком і чистою постіллю.

Потім показав ванну.

-Гаряча вода, рушники та халати тут, - додав затримавши погляд трохи довше, ніж слід. -Якщо стане гірше - скажи одрузу. І так я тобі зараз принесу свою футболку, щоб перевдягнутись.

Вона зупинилась у дверях, обернулась.

-Дякую... - тихо сказала та подивилась на мене своїми очима, як у кота. -За все.

Наші погляди зустрілись. Надто бизько. Надто довго.

І я нічого кращого не придумав, як спитати:

-Вечеряти будеш? 

-Ні, дякую, - з посмішкою на цих прекрасних губках відповіла. На мить я замиувався ними.

Цікаво, які вони на смак? Сподіваюсь скоро дізнаюсь.

-Я піду за футболкою, - вона тільки помахала головою, що так.

Коли прямував до своєї кімнати, сплив образ її пишних грудей, коли вона знімала сорочку. І в штанах відразу стало тісно. Як ти на мене дієш дівчинко...

Взявши свою чорну футболку я відніс їй:

-Якщо щось потрібно моя кімната в кінці коридору, - з хрипотою промовив я

-Добре, на добраніч, Даміре і... Дякую за все, - сором'язливо сказала.