Розділ 4 "Те, що не мало мене зачепити"

Я не планував за нею стежити. 

Принаймі так.

Перший день стажерів зазвичай не викликає в мене жодних емоцій - вони зливаються в один сірий фон: напружені посмішки, надмірна старанність, страх зробити помилку.

Ангеліна була іншою.

Я помітив це ще зранку.

Вона зайшла в офіс рівно, без метушні. Темно-синя сукня підкреслювала тонку фігуру, світлий піджак додав стриманості. Волосся - каштанове м'яко спадало на плечі. Не викликаюче. Не зухвале. Але погляд...

Зелений, уважний, живий. Такий, що не ковзає по поверхні - він бачить.

Я ловив себе на тому, що знаю, де вона зараз.

За яким столом.

З ким говорить.

Коли мовчить.

І мене це дратувало.

Коли перший раз хтось із колег кинув їй різке зауваженя, я не втручався. Спостерігав

Вона не опустила очей. Не знітилась. Спокійно попросила показати помилку. Але цей недоумок почав притенції свої висловлювати. Потім дізнаюся хто цей сміливчик. Помилку вона ж виправила.

Гаразд, - подумав я тоді. - Витримаєш тиск - побачимо.

Але потім почалося те, що я ненавиджу.

Натяки. Посмішки. Слова, сказані наче жартом, але з отрутою всередині.

-Довго вона туту не протримається.

-Занадто правильнаю

-Стажерка, а вже будує з себе...

Я стояв у своєму кабінету,але кожне таке слово різало слух. І з кожним разом усередині піднімалось щось темне, важке.

Гнів.

Не через порушення дисципліни.

Не через атмосферу в офісі.

Через те, що її намагалися зломати.

Коли клієнт дозволив зверхній коментар, я відчув, як пальці стиснулись у кулак.

Вона відповіла спокійно. Гідно. І це стало останньою краплею.

Я вийшов у коридор, холодний, стриманий. Керівник. Але всередині мене кипіло.

Ти не маєш так реагувати, - сказав я собі. -Вона - ніхто. Просто стажерка.

Телефон задзонив у найгірший момент.

Настя.

Я не чув цього імені кілька місяців і не хотів чути ніколи.

Колишню дружину мені вибрали батьки, тому що такий був договір, між моїм батьком та батьком Насті. Але я вирішив, що не буду жити по їхнім правилам, тому розлучився. Після двух років разом.

-Даміре, - її голос був надто солодкий, надломлений. - Мені дуже потрібна допомога...

-Чого ти хочеш? - холодно перебив я.

-Він мене кинув... Мені зараз важко... Можеш позичити гроші? Ненадовго.

Я засміявся. Коротко. Зло.

-Ти серйозно?

-Я ж знаю, ти можеш...

-Ти знала, з ким зустрічаєшься, коли витрачала мої гроші, - сказав я жорстока. - А тепер іди до того, хто тебе кинув.

-ТИ став жорстоким, - прошипіла вона.

-Ні, - відповів я. - Я просто більше не твій банкомат.

І скинув дзвінок.

Знаю, що вона зараз подзвонить до моїх батьків і нажаліється, а вони в свою чергу передзвонять до мене, щоб сказати, який я поганий. Але хто говорив, що я прийму дзвінок від них? 

Вірно. Ніхто. 

Злість накрила хвилею.

На неї.

На минуле.

На себе - за те, що колись дозволив цьому статися.

І в цю мить я знову побачив Ангеліну.

Вона сиділа за столом, зосереджено гортаючи документи. Брови трохи насуплені, пухні губи стиснуті.

Ніжна зовні - і дивовижно міцна всередині.

Ти зовсім з іншого світу, - подумав я. І саме тому тут небезпечно.

Коли наші погляди перетнулись, вона не відвела очей.

Ні страху. Ні прохання.

Тільки гідність.

Я відчув дивне бажання - захистити.

І ще сильніше - відійти, бо це бажання було небезпечним.

Ангеліна не знала цього.

Не знала, що в перший же день став точкою напруги в моєму ідеально вибудованому світі.

І що мій гнів цього дня був не руйнівним.

Він був попередженням.