Розділ 3 "Перший день - не означає легкий"

Я прокинулась раніше, ніж спрацював будильник. Серце билося швидше, ніж зазвичай, ніби знало - сьогодні не було просто.

Дзеркало у ванній відобразило знайоме обличчя, але погляд був інший. Напружений. Зосереджегий. Я глибоко вдихнула.

-Це просто робота, - сказала я собі вголос.

-Просто перший день.

Просто - найбільша брехня.

Я довго обирала одяг.

Зупигнилась на темно-синій сукні нижче коліна у світлому піджаку. Закрито. Стримано. Професійно. Волосся - розпущене, але акуратно вкладене. Хотілося залишитись собою, не загубитись у строгих рамках.

На кухні мама нервово помішувала каву. 

-Ти впораєшься, - сказала вона, ніби більше для себе, ніж для мене.

-Я знаю, - відповіла я, хоча всередині було далеко не так впевнено.

Тато прсто кивнув.

І цього було достатньо.

Моє авто чекала внизу. Маленьке, але моє. Коля я сіла за кермо, відчула знайоме відчуття контролю. Тут я була впевненою. Музика грала тихо, але місто прокидалося, а я їхала назустріч дню, який міг усе змінити

Офіс Lex Prime зустрів мене холодно.

Сьомий поверх.

Ті ж строгі обличчя.

Ті  впевнені кроки.

-Стажерка? - кинула дівчина з відділу кадрів, навіть не глянувши на мене.

-Так. Ангеліна Коваль.

Вона швидко пробіглася очима по документах.

-За мною.

Перші години минули як у тумані.

Імена. Кабінети. Відділи. Погляди - оцінюючі, байдужі, інколи зневажливі.

-Тут довго не тримаються, - прошепотіла одна з дівчат, коли ми залишились у двох у коридорі.

-Я не планую бути "довго", - тихо відповіла я. -Я планую бути корисною.

Вона лише скептично посміхнулась.

Мене посадили за стіл у загальному офісі. Купа паперів. Справи, які здавались нескінченними.

Я старанно виконувала все, що давали. Перевіряла. Перепитувала. Не помилялась - або майже.

-Ти неправильно оформила додаток,- різко кинув один із молодших адвокатів. -Тут не дитячий садок.

Я відчула, як всередині щось стиснулося. Але голос не здригнувся.

-Покажіть, де саме помилка, - сказала спокійно.

-Ти щей сперечатимешся? - фиркнув він.

-Я хочу вчитись правильно, - відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.

Він здивувався.

А потім мовчки показав помилку.

Я виправила.

Пізніше була ще одна ситуація.

Коли клієнт, проходячи повз,кинув:

-І це майбутні адвокати? Діти.

Я хотіла промовчати. Але не змогла.

-Майбутні адвокати - це ті, хто сьогодні вчиться, - сказала я рівно. -А не ті, хто боїться змін.

-Занадто смілива для стажерки, - буркнув він.

-Достатньо чесна для професії, - відповіла я.

Він пирхнув і пішов.

Я відчула на собі чийсь погляд.

Підняла очі.

Дамір Савчук стояв у проході.

Його обличчя було, як завжди, непроникним.

Але я знала - він бачив усе.

-Ви дозволяєте стажерам так розмовляти з клієнтами? - холодно спитав він.

-Я захищала професію, - відповіла я, не відводячи погляду.

-Ти захищала себе, - уточнив він. -Це різні речі.

-Інколи - ні, - кинула я різкіше, ніж планувала.

Між нами зависла тиша.

-Перший день, - нарешті сказав він тихіше.

-А ти вже наживаш собі ворогів.

-Я не вмію мовчати, коли мене принижують, - відповіла я. -Якщо це помилка - скажіть зараз.

Його погляд став уважнішим.

Небезпечнішим.

-Це не помилка, - повільно сказав Дамір. -Це ризик.

-Я готова, - сказала я.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім зробив крок назад.

-Побачимо, Ангеліно.

І пішов.

І це було гірше, ніж будь-яке зауваження.

До кінця дня ноги гуділи, голова була важкою, а впевненість - потрісканою. Але я не зламалась.

Коли я виходила з офісу, місто вже було іншим. Вечірнім. Стомленим. Я сіла в авто, поклала руки на кермо і дозволила собі один глибокий видих.

-Ти витримала, - прошепотіла я. -Це тільки початок.

А на сьомому поверсі Дамір стояв біля вікна й дивився вниз.

Дамір

Занадто жива. Занадто смілива. Занадто справжня для цього місця, - подумав я, коли дивився зі свого кабінета на її авто.

І саме тому вона тут довго не виживе... або змінить усе.

І десь глибоко всередині він відчув те, що ненавидів найбільше.

Симпатія.