Розділ 2 "Система, яку створив Я"

Я не вірю у випадковості. 

Кожен поверх цієї будівлі, кожен підписаний контракт, кожна виграна справа - це не везіння. Це роки, де я не мав права бути слабким. 

Lex Prime - це не просто компанія.

Це доказ того, що я вибрався.

Я виріс у родині, де слова "підтримка" не існувало. Батько вважав, що страх - найкращий мотиватор. Мати мовчала. Завжди. Навіть коли треба було кричати. 

-Сам доб'єшся - сам і поважатимеш себе, - казав батько.

Я добився.

Але поваги між нами так і не з'явилося. 

Я не дзвоню їм.

Вони - мені теж. 

Я знаєте що?

Мене це влаштовує.

Коли у двері постукали, я уже знав - ще одна стажерка. Зазвичай вони приходять з очима, повними страху, і з голосом, що ламається.

Але вона була іншою. 

Ангеліна Коваль.

Ніжна зовні. Спокійна.

І надто зібрана для першого дня. 

Вона не відводила погляду. Не виправдовувалась. Не намагалася сподобатись, як робили попередні стажерки. 

Це насторожує.

Коли вона сказала: "Ніжність не означає слабкість", я відчув щось дивне. Наче хтось торкнувся місця, яке я давно заблокував. 

Я не люблю такі відчуття. 

Ввечері я поїхав у бар. Той самий, де не треба прикидатися кимось іншим.

-Ти виглядаєш так, ніби хтось порушив твій ідеальний порядок, - сказав Максим, сідаючи навпроти.

Макс - мій єдиний друг. Людина, яка знає мене не як "Савчука з Lex Prime", а як просто Даміра. 

-Нова стажерка, - відповів я, зробивши ковток віскі.

-О, - усміхнувся він. - І що, чергова?

-Ні.

Це слово вирвалось швидше, ніж я встиг подумати. 

Макс уважно подивився на мене.

-Тоді розповідай. 

Я мовчав кілька секунд.

-Вона дивиться прямо. Не ламається. І... не боїться.

-Ти ж таких не любиш, - хмикнув він.

-Я не люблю проблем.

-А вона проблема?

Я знову зробив ковток.

-Вона може нею стати.

Макс усміхнувся ширше. Ця посмішка почала мене дратувати.

-Тоді обережно друже. Ти все життя будував систему, де не має місця почуттям, лише холодний розум.

Я подивився на келих в якому майже не залишилось напою.

-Я знаю.

Але чомусь у голові знову з'явились зелені очі і спокійний голос.

І це дратувало.

Бо я завжди контролюю ситуацію.

А зараз... не був у цьому впевнений.

-Гараз, до завтра Макс, - подав йому руку для прощання.

-До завтра, друже, - відповів він на рукостискання.

Як тільки я сів у свій чорний позашляховик, перед очима знову з'явилась вона...

Така ніби проста, але водночас дуже складна.

Ну нічого, я витравлю те, що зародилося у мені.