Розділ 1 "Ніжність не означає слабкість"

Я стояла навпроти скляної будівлі в самому центрі Києва, на Печерську, і стискала ремінь сумки так сильно, що пальці побіліли. На фасаді - мінімалістичний напис "Lex Prime". Без зайвих слів. Як і їх власник.

Сьомий раз за ранок я перевірила вигляд у відображенні скла.

Світло-бежевий піджак, біла сорочка без глибокого вирізу, темні класичні штани. Нічого зайвого. Нічого яскравого. Волосся - каштанове, зібране у низький акуратний хвіст. Легкий макіяж, зелений погляд трохи втомлений, але рішучий.

-Ти виглядаш як адвокат, а не як стажерка. Це добре, - сказала мені Марта зранку. 

Марта - моя єдина справжня подруга. Вона вірила в мене більше, ніж я сама. Саме вона змусила мене подати документи сюди, а коли сумнівалася.

-"Ти або спробуєш, або вже життя будеш думати "а якби"", - сказала вона.

Я спробувала. 

Моє життя до цього ранку було простим і складним водночас. Юрфак, підробітки вечорами, нескінченні конспекти, кава замість замість сну і постійне бажання довести, що я чогось варта. 

Батьки...

Мама з самого ранку дзвонила двічі. "Не бери на себе забагато, Ангеліно" - говорила вона, хвилюючись, що я не впораюсь. Тато мовчки подивився на мене, коли я збиралася. Не сказав ані слова, але в його погляді я бачила гордість і тихе очікування. Вони не втручалися у мє життя, але завжди були поруч, навіть якщо  мовчки. І я знала: якщо провалюсь, вони будуть засмучені, а я - розчарована в собі. 

Я вдихнула. 

І зайшла в середину. 

Мармуру було забагато. йдуть. Тише - ще більше. Ресепш, строгі костюми, впевнені кроки. Тут не бігали. Тут не метушились. Тут знали, куди йдуть.

-Кабінет пана Савчука, - сказала дівчина на ресепшені навіть не посміхаючись.

Сьомий поверх.

Двері. Стук. 

-Увійдіть. 

Голос був низький, рівний. Без емоцій. Кабінет - темне дерево, панорамні вікна з видом на місто, великий стіл. 

І він.

Чоловік років тридцяти п'яти. Високий, накачаний, з ідеальною поставою. Темний піджак, біла сорочка, галстук під колір піджака. Коротка стрижка кроп, чорне волосся, карі очі в яких можна загубитися, але в них читається дисципліна, а не співчуття. 

Він підвів погляд і нарешті промовив: 

-Ваше ім'я.

-Ангеліна Коваль, - сказала я чітко не дозволяючи голосу здригнутися.

-Дамір Савчук, - грубим голосом, який не не дозволяє перечити сказав він, у його голосі не було чути усмішки, лише холодний розрахунок. -Я очікую, що ви серйозно будете ставитися до кожного дня тут.

-Вік, - додав спокійно він.

-Двадцять два.

-Чому саме моя компанія?

Я знала цю відповідь ще вночі, коли не могла заснути. 

-Бо тут на беруть слабких, -сказала я. -А я хочу працювати серед сильних. 

Він подивився уважніше.

Так дивляться на тих, кого перевіряють. 

-Ви розумієте, що стажування тут - це тиск, - сказав він. -Без поблажок. Без емоцій.

-Розумію, - не менш серйозно додала я.

-І всеодно прийшли? 

-Так.

Тиша тривала довше, ніж хотілося.

-Місяць, - нарешті сказав він . -Один. Помилитесь - підете. Без пояснень.

Він підвіся, і я інстинктивно випрямилась. Він був значно вищий за мене, приблизно сто дев'яносто або навіть і більше сантиметрів. Хоча я також не маленька цілих сто шістдесят дев'ять сантиметрів. Він був сильніший. Холодніший.

-І ще, Ангеліно, - додав він дивлячись прямо в очі. В той момент я думала провалюсь він спопелить мене поглядом. - Тут виживають не добрі, а витривалі, які готові іти по головам, якщо потрібно. 

Я впевнено зробила крок вперед, хоча всереді все переверталось від стаху. Адже він може мене розтоптати, як набридливу муху.

-Ніжність не означає слабкість, якщо ви не  такої думки, я вам доведу, обіцяю, - сказала я тихо.

У його погляді щось змінилось. Ледь помітно.

Але я це побачила.

І зрозуміла: ця система ще не знаю з ким має справу.