Глава 12

Я повільно обернулася, щоб зустрітися поглядом з чоловіком, що увійшов.

Кремезний, накачаний, високий, як гора.

Спочатку я не зрозуміла в чому, власне, справа.

А потім як зрозуміла...

Погляд на розгубленого Генріха, потім на здорованя, потім знову на Генріха…

Це я два місяця зустрічалася з геєм?! Ще й судячи по статурі на побачення я бігала з «дівчачою» версією пари.

Ні, до ЛГБТ я ставлюся шанобливо, ліберально – вони собі існують в світі і добре, особливо з ними не стикалася.

Але ж мене використовували, виходить!

А яка в цьому причина? Навіщо цей цирк?

Мовчимо.

Німа пауза продовжується.

Я в нижній білизні, Генріх без сорочки, здоровань з пакетом в руці біля дверей.

Ніби сцена з фільму.

Сказати, що я спустошена чи гірко розчавлена – абсолютно ні.

Суміш емоцій охопила мою сутність – здивування, розчарування і.. злість! Мене обманювали!

- Ви пара? – воно то очевидно, але все ж промовила в голос.

- Артуре, навіщо ти прийшов? Я ж просив почекати, - Генріх не відповідаючи на питання дав зрозуміти очевидне. 

Ти бачиш який! Хотів і далі мене за носа водити!

- Ти мій, - коротка репліка здорованя вразила в серденько.

Це ж які тут пристрасті! Навіть бабуся не здогадалася, а могла зі своєю фантазією.

А я… Теж мені знавець чоловіків… Не помічала очевидного…

Як тільки від мене не чурався, терпів бідний.

- Так, шановні сизі голубки, постраждала сторона тут я, - підхопила сукню і швидко надягнула. Хоч їм і фіолетово, мені комфортніше одягненою. – Генріху, для чого це все? 

Я палко та щиро подивилася в очі, не звинувачуючи, просто хотілося знати причину.

Я спіймала себе на думці, що в мені вирувало полегшення. Дійсно, підсвідомо я хотіла завершити ці стосунки. Але не з власної ініціативи, а саме якимсь подібним чином. 

Генріх – не мій герой, на жаль. І зрозуміла я це ще задовго до камінг аута. 

- Сідай, Фіалко, - бос всіх босів запросив на диванчик. 

- Уважно слухаю, - намагалася ввічливо та спокійно розмовляти, не час для істерик, та й взагалі для них ніколи не час, потім тільки колір обличчя гірший від викиду норадреналіну і кортизолу, ніби щось вирішить, якщо я покричу.

- Розумієш… - мнувся мій колишній, викручуючи собі руки. – В мене дуже консервативна родина… Артуре, йди сюди, що ти там стоїш.

Здоровань з-під лоба кинув погляд на мене і сів поряд з Генріхом, обійнявши його за плечі – ну чарівна закохана парочка, хоч зараз же в РАКС.

- Ти закінчив на родині, - нагадала основну тему. 

- Так от… Брати з дружинами і дітьми, мама якщо дізнається про мою… пару, то не зрозуміє. А ми шанована родина, в нас репутація. – зараз в моїх очах Генріх опускався нижче плінтуса, вже десь в районі підвалу. Мало того, що не називає речі своїми іменами, так ще й при коханому чоловікові розповідає про приреченість та сором від даних стосунків. Принаймні так чується.

- А я тобі для чого? Для прикриття? – ні, ну я не супер інтелектуалка, але все ж очевидно. – Слухай, ну я ж рано чи пізно все одно почала б вимагати пояснень, проводила б експерименти, он як сьогодні. Це ж утопія. 

Обоє чоловіків напроти зітхнули в унісон, а мені стало смішно – в таку ситуацію я ще не потрапляла… 

- Я думав, що тебе все влаштовує, - Генріх дивний… Невже схоже було, що наші стосунки нормальні?

- І що навіть одружився би зі мною? – ЯК на мене глянув здоровань Артур, ледь не згоріла. – Ну уявимо. Якби я мовчала й надалі. 

- Не знаю… Просто мама щоразу нагадувала мені про відсутність дівчини,  - логічно, бо є приступність хлопчика. Он який козак, лише з іншими уподобаннями. Ревнує, а мені страшно. Бо це не за волосся поскубати, тут бій міг відбутися за серце красеня-магната. - А останнім часом мама навʼязливо та наполегливо підсовувала доньок своїх знайомих. Це нестерпно! А тут зʼявилася ти - молода, красива, зацікавлена в мені. Навіть Штефан відреагував - така ти зваблива! 

- А тебе, Артуре, влаштовує такий розклад карт? Що ти прихований, в тіні. Ви давно разом? – ну і шифратори, капець. А я прикриття. Сором на мою голову. 

- 5 років. – голос у голуба глибокий, чуттєвий, від чоловіка мужність аж випромінюється, лише нюанс, ми по одну сторону барикади…

- Генріху, справа не моя, але не ховатися ж все життя. Ти такий, який ти є. Не потрібно стидатися своєї суті. Подобається Артур – живи з ним, ти ж доросла людина, а мама якщо любить, то змириться. – для мене речі очевидні, чесно кажучи. 

Бабця вчила так, навіть приклад приводила, в неї дві подружки все життя разом прожили – щасливі люди. Мама, щоправда, кожного разу за серце бралася під час таких тем, зате я виросла без обмежень та перепон в голові.  

- Ти ж бачила мою маму… - похилив голову бос. І колишній.