Глава 11

Сьогодні на роботу після двотижневого відрядження повертається Штефан!

Я крутилася перед дзеркалом, обираючи найкращий варіант сукеньки, адже хотілося виглядати на 100 балів.

Обрала безпрограшний червоний – і ефективно, і яскраво, і дуже жіночно.

Волосся залишила спадати молочними водоспадами, зачесавши їх до блиску, з макіяжем без експериментів – класичний нюд. Нанесла парфуми, взула невеличкі підбори і випливла зі свого куточка.

- Ти зібралася в такому вигляді на роботу? – Женька в білій сорочці та чорній спідниці осуджуючи розвела руками.

- Так. Все в рамках дрес-коду. Не обовʼязково, Женю, виглядати так прісно і суворо, можна додати трохи фарб. Ти спробуй, - посміхнулася мʼяко на її осуд. Хотілося додати про неможливість полювання в такому настрої на Адольфа, але промовчала.

Подруга зла, тому що нещасна. Не від хорошого життя собака починає кусатися.

Щасливі люди не випромінюють незадоволення та не виплескують негатив в світ, вони в гармонії з собою та світом.

Такий у Жені період, навпаки підтримати потрібно, а не вестися на її провокації.

- Мені подобається! Я на роботу збираюся, а не на подіум чи на побачення. Дивися, знову зауваження зроблять, що ти чоловіків зваблюєш, - відчитала знову подруга. Я промовчала, вже навіть дівчата  звернули увагу на поганий настрій нашої нещасної закоханої.

Бо таки закохалася. 

А той робить вигляд, що нічого не відбувається – от і маємо ситуацію, ще чуть-чуть і прогнозую вибух.

- Дякую, Женечко. Поїхали на роботу? 

Ланос чекав під підʼїздом, як і Генріх… А він чому тут?

- Привіт, милий. Чому не зателефонував? Я не знала, що ти чекаєш, - щиро посміхнулася чоловікові. – Бери, Женю, ключі від машини. – протягнула подрузі звʼязку. З нами вона відмовиться їхати.

- Я вирішив зробити тобі сюрприз! – протягнув черговий букет троянд.

- Дякую, дуже приємно, - я обійняла його і відчула як задеревʼяніло тіло Генріха від мого дотику.

Неприємно… Невже все НАСТІЛЬКИ погано між нами?

- Генріху, а ти не хочеш цей вікенд провести разом? Може на природу за місто виберемося? Чи на західну Україну? – буду втілювати  рекомендації бабці  в життя. 

Тому що хотілося розставити крапки над і. Дуже хотілося.

Два місяці майже разом, а діла немає. І справа не в мені, а саме в ньому.

- Ммм… Я на цих вихідних зайнятий, дуже багато роботи, - відморозився дорогенький.

- Тоді давай просто вечір суботи проведемо вдома в тебе, я приготую вечерю, випʼємо вина, - йшла напролом. Не хитро та завуальовано, зате дієво. Не прожене ж він мене, правильно?

- Ну… Якщо я буду в місті. Ми приїхали, - явне полегшення на обличчі додало ентузіазму та хорошого настрою. Скоро тікатиме від мене, якщо буду наполягати на близькості.

В мить все згасло в моїй голові – я побачила Штефана… Серденько забилося часто-часто, зіниці розширилися, аж подих перехопило.

Який він красень!.. Навіть з бородою! 

Упіймав мій погляд і ТАК подивився у відповідь, що аж ноги перестали слухатися – полумʼяно та агресивно.

- Привіт, друже, ти нарешті повернуся, - Генріх ніби й не бачить блискавок між нами. 

- Привіт. Ви разом живете? – суворо запитав. Мене бабця так не випитувала.

- А що? – вступила в діалог. – Доброго дня, пане Штефане.

- Нічого! – злісно буркнув. – Ходімо працювати.

- Віолетто, до вечора, - поцілував у щічку Генріх, а бос аж кипить.

Мене заводила його реакція, хотілося ще і ще – щоб ревнував, злився, агресував. 

Я зіпсована? Можливо, але прісних букетів вже наїлася.

Так, хотілося спочатку правильних та дорослих стосунків з відповідним чоловіком і Генріх якнайкраще для цієї ролі підходить, але лишенько, так можна все життя в нудоті прожити!

- Ваша кава, - підійшла близько до боса, нахилившись до столу, ненароком торкнувшись до його ноги своїм тілом.

Той ледь не підскочив.

Німа пауза – очі в очі, на відстані 15 см… 

Різко підвелася і мовчки пішла, стрельнувши поглядом в дверях.

Наступна вилазка – з документами.

Сіла навпроти, верхній ґудзик розстібнутий, волосся розсипане по плечах, погляд так і манить – не жінка, а демонеса.

І нічого ж такого, лише трохи витонченіші рухи руками, ніби гладила документи, протягуючи для підпису.

І ще ледь-ледь контролювала дихання, щоб частіше та глибше, ефект 100% (якщо не враховувати Генріха, він статистична погрішність). 

До обіду ходила навколо боса, немов киця, то кину погляд із-під вій, то торкнуся ненароком, відточую свої навички.

- Віоло, тебе сьогодні дуже багато, - хрипко промовляє, але ж не проганяє, навпаки, отримує естетичне задоволення.

- Просто за два тижні накопилося дуже багато справ, - напівпошепки примовляю-приговорюю.