Ніжна фіалка для магната

Глава 10

Віолетта Загадкова

Штефан поїхав і якось так сумно в офісі стало… Ні тобі жартів гострих, ні прискіпливих та незадоволених поглядів…

- Привіт, Віоло, - Генріх тут як тут, з квітами, які вже трохи дістали і посмішкою, яка пронизує фальшивістю.

- Привіт, - от що ми за люди?.. Я ж прагнула, хотіла, будувала плани, а тепер все мені не так… Мабуть ПМС стукає в двері.

- Ти останнім часом мовчазна, - все таки чоловік розумний та проникливий, і не поганий, скоріше мене турбує байдужість… Якої не повинно бути між закоханими.

- Та ні, тобі здалося, - мʼяко посміхнулася, приймаючи квіти.
Нахаба – і квіти їй вже не те.

- Повечеряємо сьогодні? – провів рукою по моїй руці. Віра ж очі ледь не витягнула, так зазирає. Ще б пак – квиток в першому ряду, а тут службовий роман розгорається.

- Звичайно, - кивнула ствердно і іншою рукою накрила його руку.

Сьогодні я вирішила, що час спробувати натиснути на Генріха в плані тілесних стосунків, щоб зрозуміти чому жодного поцілунку між нами не було.

Два тижні Штефан відсутній… Коли ж повернеться?
І навіть Віра не знає.

Може йому написати?.. І що скажу? Чому маю писати чужому чоловікові?

Божечки, а може він з ТІЄЮ?.. Аж жар пішов тілом від подібної думки, яка час від часу приходила в мою голівку.

Невже Штефан мені подобається?

Я не можу в собі розібратися і це турбує.

Як і дивні стосунки з Генріхом.

Женя теж ходить ніби в воду опущена, тільки зітхає. Я одного разу спробувала з нею поговорити, але куди там – закрилася на всі замки і нікого не допускає в свою душу.

Каріна з Ксенією на нас тільки сваряться, що ми змінилися в цій корпорації і стали нещасними.

Щось в цьому є…

Певно пора до бабусі, та завжди дасть влучну пораду і все розставить по поличкам. Ну в її розумінні цього слова.

День пронісся калейдоскопом перекладів, дзвінків, нарад, звітів – рутинна офісна метушня.

На вечерю Генріх привіз в милий та затишний ресторанчик з автентичною обстановкою в українському стилі, я вперше тут – краса неймовірна!

- Як тут гарно! – ділилася враженнями, заглядаючи в куточки, де розташовувалися різні стародавні фішечки – то глечик, то коромисло.

- Я радий, що тобі подобається, - і я бачила це в його очах, він дійсно хотів мені зробити приємне.

- Генріху, вже півтора місяця ми разом, - почала обережно. – Я тобі подобаюся як жінка? – далі промовила прямо і відверто.

- Звичайно, ти дуже красива і харизматична, а ще мила, ласкава і жіночна. Віолетто, ти дуже мені подобаєшся! – щиро та гаряче відповідав мій хлопець.

- Тоді чому між нами немає інтиму? Ти мене вибач, що я не своїми звичними обхідними шляхами здобуваю інформацію, зазвичай я напряму не запитую, але такий маю настрій останнім часом… Генріху я тебе не приваблюю?

Ми сиділи в самому куточку, майже під снопом, грала приємна музика, люди гомоніли, а я цього всього не чула та не бачила – весь мій світ зосереджений на карих очах напроти.

Генріх мовчав.

А я чекала, аналізуючи що ж відчуваю – моя жіноча гордість страждає, є розчарування в своїй привабливості, роздратування через невизначеність… Але не біль.

Ні, не боліло взагалі.

І сама я не палала від нерозділеної пристрасті.

Але чітко прослідковувалася одне – мені хотілося зрозуміти.

- Ти хочеш сексу? – перервав тишу чоловік.

Хотіла? Та ні. Але визначеності прагнула.

- Ну давай хоч з поцілунку почнемо, що ми як підлітки за ручку ходимо, - промовила я, роздумуючи як би це до бабці мотнутися посеред тижня.

- Добре, - погодився на мою пропозицію.

Це ж треба до чого ти, Фіалочко, дійшла – випрошуєш поцілунок.

Вечеряли ми майже мовчки, кожен думав про своє, ніби вже 35 років у шлюбі і вже про все на світі поговорили.

Хоча дивлячись на батьків я розумію, що якщо є кохання – то завжди знайдеться спільна тема, навіть мовчати можна по-різному…

Ой, щось в мене зовсім поганий настрій… Вже депресія в вікно заглядає.

Генріх навіть десерт замовив, що ніколи не робив до цього – невже відтягує момент?