Глава 7

- Доброго дня, - посміхнулася чарівно-чарівно обʼєкту свого захоплення, коли той заходив до боса в кабінет.

- Доброго дня, Віоло, - Генріх приємно поглянув, кивнувши в мій бік.

В діловому костюмі, з ідеально-чистим взуттям та зачесаним волоссям він виглядав як мрія всіх сучасних жінок.

А от дістанеться мені.

- Ти так хижо на нього дивишся, що мені аж страшно за чоловіка, - з Вірою, на жаль, стосунки не склалися. Чи то різниця в віці зіграла свою роль, чи наші діаметрально протилежні погляди на життя…

Я навіть нічого не відповіла на її репліку, нехай думає, що захоче, мені не шкода.

- Але добре, що ти на Штефана видів не маєш, все ж він вітряний хлопчик. Йому потрібна залізна рука, а не ніжна та тендітна ручка балуваної принцеси, - ось навіть характеристику отримала, доволі не погану, мені подобається.

- Головне, щоб не закомплексована розлучена зла тітка. Бо лихо буде, - ні на що не натякаю. Так, припустила можливість.

Якби поглядом можна було вбивати, то мені був би кінець, вуглинкою б розсипалася в полумʼї злості.

Зараз маю сфокусуватися на Генріху, а не безглуздям страждати.

Встала, фіолетову сукеньку підправила, чекаю.

Ось відкриваються двері і в мене падає олівець. 

Ой, потрібно ж підняти.

Я нагинаюся максимально звабливо, і чую зітхання ззаду. 

Прекрасно.

Обертаюся і аж обімліла – переді мною стоїть Штефан і дивитися, не відриваючись, зіниці розширилися, важко дихає, може ще доведеться рятувати.

Вважаю, що фальстарт. Або генеральна репетиція.

- Віоло, зайди до мене, - низьким чуттєвим голосом прохрипів. Але із нотками злості. Що вони тут всі такі нервові? 

- Слухаю, бос, - мʼяко проспівала, посміхнувшись Генріху.

- Це щойно що таке було? – обурився Штефан. 

- Нічого, - заспокійливе пора в чай додавати… Он як його пробирає, то все недосип і ефект менеджера. Я про таке читала.

- Я ніби в еротичному фільмі побував… Під час його створення. – гаркнув, обійшовши стіл.

- А що сталося? – мій Генріх не може збагнути, що за драма в друга. Я сама не розумію, чому він так відреагував?

- Нічого. – буркнув Штефан рівно те саме, що я сказала раніше.

- Пане Генріху, принести Вам кави? 

- Чаю, якщо можна.

- Звичайно! Через хвилинку буду. А Вам що? – від свого майбутнього хлопця погляд не відриваю, гіпнотизую фіолетово-синіми очицями. 

- Нічого! – заклинило мого боса на цьому слові.

Швиденько все приготувала і лебідкою впливла знову, дивися, яка я вишукана та прекрасна. 

І дивилися. Обоє.

Тільки Генріх з приємним післясмаком, а від колючого погляду боса хотілося сховатися.

- Віолетто, а що ти робиш сьогодні ввечері? – почула найбажаніше. Сиджу тихенько, рахую до трьох перш ніж відповісти, згідно законів жанру. 

- Я вільна після 18:00. – стрельнула із-під вій. І положення в нас чудове - я сиджу, а він височіє над моїм столом. Ефект що треба. 

- Не хочеш ввечері повечеряти? – Боже, та я прагну цього!

- Я не проти, - терміново потрібно почервоніти, демонструючи свою наївність. Хоч трішечки. 

- Тоді домовилися. Я за тобою зайду, мила, - і пішов.

Я з задоволенням розглядала струнку спину, мріючи, ні, плануючи нашу вечерю.

Нарешті мої чари помітили, значить потрібно закріпляти успіх.

Ледь дочекалася кінця робочого дня! 

Віра з докором зітхала, не розумію, ну яка їй різниця? Старша за мене на 15 років, ніби ж адекватна, звідки тоді заздрість? Хоча… Це ж ірраціональне почуття, яке властиве майже кожній істоті роду гомосапієнс.

- Готова? – а ось і мій Герой. 

- Так, - випромінюю радість та всі позитивні емоції в одному коктейлі.

- Тоді поїхали.

Я обійшла стіл, взяла сумочку і попрямувала вслід за Босом всіх Босів. 

Спину мені пропалював злий погляд. Певно Віри. 

Ресторан, квіти всюди, помпезно та дорого-багато.

- Ти мені подобаєшся, Віоло, ти дуже красива та елегантна. На тебе неможливо не звертати увагу, щось в тобі є магнетичне… - ну все, я попливла від компліментів калюжкою білого шоколаду.

- Дякую. Ви, Генріху, теж дуже красивий. А ще розумний та діловий. Це захоплює кожну дівчину в офісі. – віддала комплімент навзаєм.

- Ти в нас два тижні працюєш? 

- Так, рівно два тижні сьогодні. Мені дуже подобається! – ага, особливо жінки-пліткарки, які Женьку вічно ображають, вигадуючи неіснуючий роман з Адольфом, мене вважають коренем зла та причиною їх самотності, оскільки «через таких, що хвостом крутять, чоловіки сімʼї кидають». Ну і Віра на закуску. А вишенька на торті – це противний бородань, який мені не дає спокою.