Глава 6

Віолетта Загадкова

Це ж не побачення? 

Тоді чому я так пильно чепурюся?

Звичайно, що для цілі «гуляти містом» підбори не вдягнеш, але стильну синю сорочку з бежевими штанцями, які грають на контрасті  цілком можна.

Волосся зачесала у високий хвіст, стрілки кішечки, легкі кеди і от я готова.

Штефан «виліз» зі свого ділового костюма і я обімліла – в джинсах та сорочці в клітинку він виглядав настільки сексуально-привабливим, що неможливо відвести погляд…

Що це коїться, люди добрі? Відколи я «ТАК» на шкодного боса дивлюся?

Певно винна атмосфера, оскільки інших обʼєктивних причин не існує.

- Віоло, ти прекрасна, - хрипко прошепотів Штефан, від чого мурахи табуном побігли по моєму тілу.

- Дякую, - нявкнула у відповідь, але комплімент не повернула. Це привілегії виключно для Генріха.

- Я хочу тебе повести в парк мініатюр. Ти там була? – з цікавістю зазирнув в мої очі.

Я хотіла, проте не встигла вчора, ще той Жабатіст мене відволікав постійно.

- Ні! Але дуже хочу. А не закрито? Все сьома вечора, - хіба не до 6 працює? Ніби так бачила на сайті…

- Ми замовили персональну прогулянку, - посміхнувся Штефан, - Ходімо?

Я кивнула, захопивши піджак про всяк випадок (мерзнути дуже не люблю) і ми поспішили до машини боса.

Штефан впевнено та вправно вів автомобіль, я вперше бачу його в ролі водія, тому на все дивлюся з широко відкритими очима.

- Віолетто, тобі подобається Брюссель? – відірвав мене від споглядання за ним. 

- Чесно? Поки що нічого особливого, - зізналася я.

- Так воно і є. Місто як місто. То ти ще в метро не блукала, там взагалі катастрофа – купа бомжів і наркоманів. Я такого ніде більше не бачив, хіба в Амстердамі. 

Ой, я вчора в метро побувала… Ледь звідти вибралася, тому трохи розумію про що він. На бомжів не було коли дивитися через більш нагальні проблеми – дістатися місця призначення, а потім просто – вибратися.

- А ще Брюссель – це місто контрастів. Тут район від району кардинально відрізняється. Наприклад, Схарбек – туди молодій дівчині не завжди безпечно потрапляти, особливо ввечері, а є елітні райони, повністю безпечні і вдень і вночі. 

Я з цікавістю спостерігала по сторонах, слухаючи Штефана. Він динамічно та палко розповідав історії про кожен куточок міста, ніби жив тут досить довгий час.

- А Ви тут мешкали? – хто я така, щоб стримувати свою природну цікавість? 

- Я тут навчався. Як і брат. 

- Нічого собі! Я думала, що Ви з Німеччини приїхали.

- Наші батьки німці, точніше тато повністю, а мама наполовину українка. Тому й бізнес розпочали батьки саме в Україні. До 10 років я жив на дві країни, а потім довгий час не їздив на Батьківщину батьків. 

- А як тоді акцент зʼявився? – про те, що сталося з 10 років вирішила не запитувати, не хочу лізти в душу, та й ми ж, по суті, знайомі лише два тижні. Хоча відчуття часом, що боса я знаю давно.

- Тому що до 10 років я спілкувався виключно німецькою. Знав добре англійську і зовсім трохи українську. – легка відповідь, хоча чується гіркота… Історія сумна… А я думала, що магнати мають заможне та щасливе дитинство… Гроші – не запорука щастя.

- А російську? Всі ж вчать її, як правило, ми ж вільно володіємо обома мовами.

- Так я ж в Україні, чому мав вчити російську? Ви іноді такі дивні, українці. – нерозуміння в його очах, і прикрість в моїх.

- Це правда. Якщо ти живеш в країні, то маєш вчити її мову. – зітхнула.

- Ми перейшли на філософсько-політичні теми? – посміхнувся Штефан, паркуючи автівку.

Вау!!! Як же тут гарно!

Я озиралася довкола, з запалом клацаючи камерою телефону, тому що дійсно парк вартий уваги.

- Давай я тебе сфотографую, - Штефан іронічно спостерігав за моїми відчайдушними спробами все-все побачити та зафільмувати.

Я встала в «робочу» позу – найкращий вид мого тіла для зйомки – і легко посміхнулася, лише натяком.

- Красиво… - констатував бос, віддаючи телефон.

- Так, тут красиво. – погодилася я, хоча зрозуміла, що мова йде про мене. Як про витвір мистецтва. Приємно.

- Штефане, а давайте разом сфотографуємося! - схопила чоловіка під руку і швидко зробила селфі.

Нехай буде на памʼять. 

Ми довго гуляли парком, Штефан розповідав цікаві історії, виявляється чоловік дуже обізнаний та неймовірний оповідач, слухати його – одне задоволення.

- Синьоока білявко, пішли вже вечеряти, ти з мене вичавила всі сили, - на третій годині застогнав бос.

- Щось Ви слабенькі, пане Вольф, - стрельнула очицями, втікаючи від нього в глибину дерев.

- Ти просто ще не знаєш, я майстер в іншій спеціальності. Не хочеш спробувати? – ловив мене, я ж хутко вигиналася і обходила кремезного бороданя.