Глава 5

Ранесенько прокинулася, почистила пірʼячко, викликала таксі й помчалася в аеропорт – на зустріч пригодам.

Штефан вже чекав на мене, гарний та ошатний, з посмішкою на вустах.

- Привіт, Віоло, готова? Паспорт не забула? Ти назавжди? – очі сміються, дивлячись на мою валізу.

Так, багато взяла речей, але я ж дівчинка, мені все потрібно, а раптом там холодно? Чи може якась офісна вечірка запланована? Або екскурсія? А так я готова до кожного з можливих сценаріїв. 

- Доброго ранку. Паспорт взяла, - решту питань проігнорувала.

- Тоді пішли на реєстрацію, - моя валіза технічно перейшла в руки чоловікові. Я б і сама могла її везти, але якщо забрав, то хто ж буде сперечатися? Нехай відчуває себе сильним та потрібним, а я зборку пройдуся з легким рюкзаком.

Може б щось вдалося вивідати в Боса про Генріха? Що він любить? Які в нього хобі?

- Давайте я Вам кави принесу, поки ми очікуємо посадку, - проспівала зозулькою. 

- Дякую, - промовив Штефан, не відриваючись від монітора ноутбука.

Прихватила ще круасанів із шоколадом, адже рідкісний чоловік не любить солоденьке.

- Пригощайтеся, - з посмішкою запросила за стійку-столик.

- Звідки ти дізналася, що з шоколадом мої улюблені? – з задоволенням частує смаколики Бос.

- Я взяла класичні, вони багатьом подобаються. А Генріх які любить? – між іншим запитала.

- З варенням всередині. Всілякі малини-смородини. – Штефан паралельно щось вичитує на компі, тому хороший шанс запитати більше, гріх втрачати можливість.

- А як ви познайомилися?

 -Ми з дитинства знайомі, його мама – моя нянька. З 10 років разом, він мені як брат. 

Цікаво… Навіть дуже. Отже Генріх не з багатої сімʼї, а за допомогою свого розуму та дружніх звʼязків став ким він став.

- Штефане, а у Генріха велика сімʼя? – я шукала дану інформацію на просторах інтернету, проте нічого путнього не знайшлося, все виключно про його нинішню посаду та освіту.

- Так! Мама, вітчим і двоє братів, а ще дідусі з бабусями. – раптом чоловік відірвав погляд від ноутбука і заглянув в мої невинні сині очі.

- Віоло, досить. 

Ну добре, як скажете, пане Бос.

- Через 5 хвилин розпочнеться посадка, може ми вже підійдемо в чергу? – не відриваючи наші дивоглядки чи то прошепотіла, чи то сказала. Чомусь його очі мене бентежать… Сірі, глибокі, немов небо перед дощем.

- А ти знаєш, що твої очі фіалкового кольору? Я думав, що вони яскраво-сині. – гіпнотично запитав Штефан.

- Вони змінюють відтінок в залежності від обставин. Мене в дитинстві називали Фіалкою через це. А ще Віола перекладається з латинської як фіалка, - для чогось додала.

Вже стало важко дихати, Штефан фантастичним шляхом підійшов майже впритул, не розриваючи контакту… Наші тіла на відстані 10 см один від одного… А я немов під гіпнозом сірих очей…

- Рейс 1145, починається посадка! – почула десь далеко…

- Пішли, Фіалко, - Штефан відійшов за речами, а мене ніби ввімкнули назад.

Боже, це що таке було?! Він знається на якихось спеціальних методиках?

Буду триматися від нього подалі, небезпечний чоловік.

Добре, хоч місця в нас в літаку в різних класах, я сіла, навушники в вуха, три години і ми на місці.

- Таксі вже чекає, - тут в мене все вже було організовано, тому ніяких зайвих очікувань чи незручностей.

Далі реєстрація в готелі і от я на самоті в шикарному номері з виглядом на дивовижне місто Брюссель.

«Ви будете обідати в ресторані?» - написала повідомлення.

Бос сказав, що сьогодні ми в офіс не поїдемо, тому маю вільний час, зараз накормлю чоловіка і піду вивчати визначні памʼятки столиці Європейського Союзу – пісяючого хлопчика,  золоту площу, парк з мініатюрами великих міст світу. Клас! Я в захваті та передчутті!

«Я все сам організую, ти вільна до завтрашнього ранку» - прекрасна відповідь, що надала додаткових 5 балів в карму пана Вольфа, може ж якщо хоче!

Я вирішила почати з центру міста і обрала метро, як основний транспорт.

Добре, що знаю англійську мову – це ж жах! З орієнтацією в мене не найкраще в принципі, а зараз взагалі даний скіл покинув чат.

- Дівчино, я Вам допоможу, можу навіть прогулятися разом з Вами. Ви туристка? – молодий юнак, років 22, мій однолітка, з захопленням дивився на мене, пропонуючи допомогу.

-Дякую, - чому б не прийняти допомогу, якщо пропонують? Разом веселіше!

Ввечері Жан-Батіст мене, ситу та вигуляну, привіз на таксі в готель.

- Дякую, була рада познайомитися і провести з тобою час, - мило та щиро посміхалася юнакові.

- А на верх не запросиш? – нахабніє на очах.

- Ні. – забираю руку з полону його рук.

- А чому? Я тобі не сподобався? – як все просто, сподобався – значить в ліжко.