Глава 4

Штефан Вольф

Вечір видався препаскудним.

Адольф зовсім з глузду зʼїхав…

Аж згадувати не хочеться, але образи вечері так і проносяться в думках.

- Ти мені зобовʼязаний всім, що ти маєш, - з ходу нагадав брат про свою велику місію і хрест по життю.

- Я знаю. Дякую тобі. – спокійно та щиро відповів, сідаючи за столик ресторану.

Грала музика, всюди ненавʼязливий гомін та шум відвідувачів, приглушене світло – надзвичайно приємна атмосфера, якби не незадоволений співрозмовник напроти.

- Через тебе в мене не було легкості юнацького життя, - ще один удар по моїй душі.

- Вибач, Адольфе. 

Хоча в чому я винен? 
Брат на 6 років старший за мене, тому після смерті батьків,  йому 16-річному юнаку, довелося опікуватися 10-річним мною, переляканим та знівеченим.

Формально тітка стала нашим опікуном, по факту – ми жили самі.

Важкі часи мали б нас зблизити, але ні. Навпаки.

Я був тягарем на шиї Адольфа, його відповідальністю. Доступ до грошей батьків нам перекрили, і балувані діти різко стали дорослими, особливо брат.

- Знаєш, якби ти ще не виріс таким легковажним марнотратником… Штефане, я хочу поїхати в Німеччину, на батьківщину батьків. Тобі ж хочу залишити бізнес в Україні. Ти впораєшся? 

Ми серйозно, не кліпаючи, дивилися один на одного.

Я впораюсь, це зрозуміло.

Але знову брат тікає …

Вкотре.

Перший раз він кинув мене одного, коли йому виповнилося 18 років і гроші стали доступними. Я жив сам, з нянею. Абсолютно чужою людиною.

Наступного разу в віці 30 років, навіть не зрозумів через що… Просто поїхав в Німеччину на рік, залишаючи мене тут.

І тепер знову.

Зараз мені 33, я переживу розлуку без моральних страждань та самозвинувачень, але неприємно і сумно…

- Я впораюся. Ти надовго? – Адольф клацнув пальцями, стискаючи кулак.

- Не знаю. Підготую все і через декілька місяців поїду. 

Щось сталося, причина точно є.

В 18 років все виглядало логічним – брат поїхав на навчання. 
А от в 30… Тоді зненацька кинув все… Була драма, про яку я не знаю… 

І з того часу він став ще холоднішим – крижаним.

- Добре. За бізнес не хвилюйся, є я і Генріх. Перш за все він, як генеральний директор. – нам подали страви, я куштував, але смаку не відчував. Лише гіркий присмак від розмови.

- Я хочу вас поміняти позиціями. 

Новина надзвичайно погана, адже може напряму вплинути на наші стосунки з другом.

- Я проти. – намагався не видати ні тоном, ні жестом НАСКІЛЬКИ я проти.

- Ще поговоримо. Тепер давай спокійно вечеряти.

Це означає мовчки, ну ок.

Брат згодом пішов, а я замовив віскі, обмити радість потенційного підвищення.

Радості – повне море…

Зателефонував одній із штатних подружок, але і секс не зігрів душу, та навіть кров.

Механічні рухи майже без задоволення.

Паскудно і самотньо. 

Віолетта Загадкова

Сьогодні проспала, бо прокидатися о 6 ранку щодня не звичній до таких підйомів дівчині трохи складно…

Корила себе на чому світ стоїть, вправно вивертати кермо.

- Не спіши, він все рівно вже в кабінеті. – Женя задоволено сиділа на пасажирському кріслі в ролі штурмана.

- Та знаю… Це ж треба! Проспала! А так сьогодні гарно виглядаю, гріх не показатися! 

Червона сукня – це окремий вид зваблення жінки. Завжди викликає зацікавлення, ловить чоловічий погляд, і личить майже кожній, хіба рудим потрібно обачніше з відтінком.

- Ти завжди гарна, природа тобі сприяє, харчуєшся великими порціями, а струнка, як лань. Шкіра ідеальна, волосся лише тонуєш. – заздрощів не було, просто подруга раділа за мене. Це я точно знаю, не один раз вже на практиці Женя демонструвала свою щирість та прихильність.

- Я раціонально харчуюся, на відміну від вас, мої порції майже повністю складаються з овочів та зелені, жодних пустих калорій, тільки іноді можу дозволити щось солоденьке, за шкірою та волоссям ретельно доглядаю, всі гроші на них йдуть! Не буває в базових настройках все ідеально, щоб бути красивою потрібно працювати. А спортзал?! Я його ненавиджу, але ходжу, щоб попа як горіх була. Це ви – ледяцюги, а я хочу заміж за магната. 

- Зате ми вчимося, навідміну від декого, - підколола Женя.

- Я ж врешті-решт вивчила дві мови, тому не безнадійна. А менеджмент – в кожного свої пріоритети в житті, вам важлива карʼєра, а мені щоб комфортно було працювати. А в ідеалі – займатися собою та мати якесь хобі. А для цього потрібно заміж за магната. – посміхнулася своїй логіці. 

- Ти в нас цілеспрямована, тому в Генріха жодного шансу, - підморгнула Женька, посміхаючись.