Глава 2

Я вирішила, що не час зволікати і відразу ж перейшла в наступ.

- Привіт, - достатньо голосно промовила, виходячи з-за стійки ресепшину.

Стряхнула невидимі пилинки, акцентуючи увагу на тілі, вигинах та білій сукенці, яка призначалася саме для цього часу Х.

Штефан зачаровано дивився на мене, мабуть й не дихав, зараз тут простягнеться в коридорі. Решта чоловіків теж зупинилася, намагаючись зрозуміти що тут відбувається.

Я скромно очі додолу, тільки й стріляю синявою, немов блискавками, при цьому несміливо посміхаючись – ну Янгол з небес, одним словом, світла та неземна.

- Ти тут як? – ох і дурне питання… Так довго мовчав, щоб подібне запитати? 

- Я тут працюю, - голос лебідки – легкий, грудний та чаруючий. 

- Відколи? – бородань тут, певно, виключно через сімейні зв’язки, он який нерозумний виявився. 

Мій же Генріх розглядає мене відверто, я тільки не кручуся кицькою, всією суттю випромінюючи феромони. 

- Сьогодні перший день… - віями тріп-тріп, поглядом стрельнула, якби це ще зашарітися?.. – Мене звати Віолетта. Пане Штефане Ви вчора нормально дісталися до пункту призначення? 

Сама витончена скромність – ідеальна наречена для магната.

- Вчора ти не була настільки сором’язливою, - задумливо кинув той, гладячи бороду.

Мовчу. Ніяковію. Професійно майже. 

- Штефане, геть дівчину довів, ще знепритомніє, - це Адольф у нас такий добренький. 

- Ласкаво просимо до нас в колектив, мила Віолетто, - Генріх – мій справжній рицар на білому коні! І красень, і галантний, і благородний – майже ідеальний!

- Дякую, - посміхнулася, заглядаючи в очі чоловікові. 

На сьогодні вистачить, пора відпускати ситуацію, перше враження складено, що надзвичайно важливо, мене запам’ятали і вже все – забути не вдасться.

- Віолетта... Якась сьогодні ти не така… – знову бородань видає базу.  

- Ну, пішла я працювати… - неспішно повернулася за ресепшен, лиш несміливо посміхаючись, а боси продовжили рух.

- Ти знайома зі паном Вольфом?! – Юля тільки рота не відкрила.

Прекрасний перший робочий день.

Робота спокійна, не стресова, працюєш собі і вигадуєш стратегії по завоюванню. 

На годиннику 17:50, Юлька на стратегічному взліті, я ж неспішно перебираю залишки пошти, очікуючи на Катерину, яка такий супер-наставник, що за день навіть не поцікавилася моїми справами.

Справжня HR – понтів через край, а по ділу допомоги – нуль. 

Але з ними дружити потрібно, принаймні так пишуть розумні публіцистичні статті.

- Віолетто, як перший робочий день? – нарешті, дочекалася.

- Все чудово, - посміхнулася я. 

- Юля, ти все показала та розповіла новій колезі? – Катерина підозріло впилася поглядом в ні в чому не винну дівчину.

- Все розповідала, тільки не показувала де який офіс знаходиться, на завтра відклала, - чітко відрапортувала Юлька.

- Тобі все подобається? Є якісь незручності чи побоювання? – знову повернулася до мене.

- Все прекрасно, - в коридорі працювати не моя мрія, але переваги я оцінила.

- Хочу акцентувати увагу на наших босів – Адольфа та Штефана Вольфів, а також на пана Генріха – їх зваблювати немає сенсу, тільки роботу втратиш, зрозуміла? 

Це що ревнощі? Цікаво…

- Звичайно, - я тобі скажу все, що ти захочеш почути, голубко, сама ж буду діяти як мені потрібно.

- Тоді до завтра, не спізнюйся, - розвернулася на підборах і поцокала в невідомому напрямку.

- Я вже піду, ти не йдеш? – Юля відмерла, стояла ніби монумент весь цей час, явно побоюючись Катерину.

- Зачекаю свою подругу. Тут нічого ж закривати не потрібно? – заглянула по кутах нашого «кабінету». 

- Ти прикольна, Віолетто, бувай! – махнула ручкою і пурхнула додому.

Я спокійненько з досить стратегічного місця розглядала співробітників конгломерату, які потоком хлинули на вихід. Як по таймеру, рівно в 18:00... Аж сумно.

Якось читала в глянцевому журналі про ієрархію офісних робітників – є планктон, це типу мене, рибки, що пливуть за течією та нічого не вирішують, потім йде каста хом’яків – працюють по годиннику, але при необхідності пашуть скільки потрібно, їм життя не належить, весь свій час віддають роботі. Це ключові спеціалісти та середній менеджмент. І вершина піраміди – акули, вони ж вищий менеджмент або особливо амбітні співробітники, кар‘єристи, для яких робота – це головна ціль в житті. 

Ну і окремим пунктом йдуть такі як я – ті, хто хоче вийти заміж, тому влаштовуються в великі офіси.

Женька написала, що затримається і щоб її не чекала … І це в перший робочий день. Безнадійна людина, що тут скажеш?

Мені ж набридло спостерігати, тому перейшла до більш активних дій – розвідувальних.

- Доброго вечора ще раз, - ласкаво посміхнулася охоронцеві.